Олександрові Шарварку

Горобиної ночі з гостинця до крайньої хати
якось раз Молодик завернув пелехатий…
Чи знічев’я, чи мав щось на мислі путяще,
та тільки з хати йому: “Чого тобі тра’, ледащо?”
І не рад би, може, парубок
обзиватися,
та що зробиш?
Закортіло дівці прозиватися!
Мені не треба нічого на твому обійсті, красуне,
просто край шляху нічного знайшов Щербаня парсуну.
Як хочеш, тобі на пам’ять завішу її на причілку…
Бо все на світі віддам я за стежечку в Лукашівку.
Мені ж ніде й не тенькнуло у твому саду, молодице.
Послухати соловейка я засвіт сюди нагодився.
Ні яблука, ані грушки не знайдеш в моїх кишенях,
тепла від чужої подушки нема ні у чубі, ні в жменях.
Хіба що одну пелюстку залишу собі з парсуни…
Хотів із тобою по-людськи, а ти мов скала, красуне.
Крізь терни, з Дернівського лісу, хортом я твій сад навідав.
А далі, якщо не трісну — струмком побіжу без обіду.
“А бодай ти луснув насправді, замість сяти сусідам
на радість!
А бодай тобі, пелехатий,
лиш реберцем стриміти на хаті!”
Та я б усі свої ребра віддав за зорю-зоряницю!
А більше нічого й не треба, — хіба що напиться з криниці.
Криниця у тебе — нівроку! Мабуть, як і погляд, глибока?!