А ми не спали — наслухали грім,
що так періщив, аж кришився шифер.
Дощ наші сльози не змивав, лиш витер…
І не страшило вже ніщо по тім.
На дні дощу — в пітьмі твоїх зіниць —
такі невчасні всі прийдешні муки!
І навіть верби, мов промоклі круки,
утупилися мовчки долілиць.
Ще ранок манівцем не звітражів,
ще птаство роззиралось над серцями,
ще нас лишень приводила до тями
жахна архітектура гаражів,
але вже все, що марилось устам,
що спалювало очі опівночі,
збувалося, неначе сни пророчі —
я соняхом у тобі проростав.
Прозоріли
і чола, й виднокола…
Та верби плакали, що наша радість - гола.