Вікторові Міняйлу

Куди ми йшли? Не знаю доладу.
Брели просити —
босі, напівголі…
Але й у тій своїй голодній долі
все ж бачу неньку
гарну, молоду.
Ще неслух, сновигаю в полинах,
наструнений,
зарошений,
мов пташка,
не відаючи,
чом так лячно й важко
відлунює ув серці далина.
З-за обрію яєчко золоте
викочується,
начебто з-під квочки,
і ранку цього вишита сорочка
спадає нам під ноги —
просто в степ.
Як солодко зрости в такій красі!
Як боляче —
краси не розпізнати!
…Уклякнувши, цілує землю мати
за нас усіх…