Сміялась я: ти — іскра електрична,
солом’яного спалах ти вогню.
Твоє тепло бездомних не нагріє.
І сміх мій був фривольний, молодий,
мов відгомін давно забутих арій.

Як зайчик соняшний плигне в підвал —
чи ж це посол прибув з країни казки?
Чи ж це — квиток на подорож до сонця?
— Але в очах людини раптом — усміх,
і в тілі нагло — трепіт сподівань…

Сміялась я: ти, друже, — перелесник,
ти — вітру невгомонного порив.
Ох, небезпечно у твоєму вирі!

Не вітер — корабля мого рушій.
Але, задуху кинувши каюти,
як радісно на палубу піти
і вітром заплести собі волосся!

Сміялась я: цей мій фривольний сміх
ти відтворив із нот забутих арій.

Невинна гра із вогником чуття.
Але, чи справді іскра електрична,
цей спалах, цей солом’яний вогонь,
цей буйний вітер —

не здійме пожежі?