За Десною всі осінні хмари
піднялись, мов гори вікові.
Десь над ними чи між них Ікари –
давньовічні, але ще живі.
В зреченні все крила приміряють,
вже про людську і забувши плоть.
І не падають, а все вони літають,
тільки хмар ніяк їм не збороть.
Тільки ж їх політ був не для того –
не для власних, а для людських крил.
Що захмарна вічна доля бога
Краще смерть – в безсмерті людських сил!
І коли осіння блискавиця
явить обриси огненного лиця,
то – Ікари. То – Ікарів лиця.
їхні розриваються серця.