Важкий політ двадцятого століття.

В очах святих сніжинкові хрести.

Смола в крові. Не хочеться боліти.

Єдина втіха: є куди рости.

А ще утіха: є за що боротись.

Та от печаль: що вже немає з ким.

Про нас є перша згадка в Геродота.

І в горі доти йдемо крізь віки.

Усі ідуть — невинні і не винні.

Чумацький Шлях в глибокім склі сльози.

Усі ідуть — вершинні і первинні.

Ржавіють дерев’яні голоси.

А ніч кругом — як другий поцілунок.

А ніч — як лід із темної води.

Вже не прийдуть сармати, скіфи, гунни.

Нема для кого, та й нема куди.

І чути, як поезія вмирає,

Мов Місяць у слизьких обіймах птиць.

Вона не любить згарища і зграї,

І пустоти, безгрішшя пустоти.

Вона — то як троянда ранить квіти,

Усмішка — наче змах лелечих крил,

Що в глибину навчилися летіти,

Коли увись іти немає сил.