Ігор Павлюк

Регентка

Драматизована поема

1. Початок десятого століття. 5 травня. Свято вічно юної богині Лелі.
Красна гірка поблизу села Вибути.

Голоси дівчат

Треба вибути Лелю! Лелю вибрати! Лелю! Ольга, Ольга хай буде!

Перша дівчина

Та вона ж не поклониться навіть свободі, люде!
Горда, вперта порода в нас Ольга! Гірка, як полинний мед.

Друга дівчина

Але ніжна й красива… Аби доля щаслива.

Голоси дівчат

Хай буде вона. Ольга, Ольга хай буде!

Перша дівчина

Леля саме така — світла й сумна ледь-ледь.

Дівчата шепочуться-радяться. Беруть за руки Ольгу, заквітчують її,
водять коло навколо неї — Лелі. Співають:

Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная, о Лелю!
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Ти в віконечко, о Лелю!
Покажи нам молодая, о Лелю!
Свого-то юнця, о Лелю!
Та пожалуй-ко яєчко, о Лелю!
Є ще красненькоє, о Лелю!
Ще на красному блюдці, о Лелю!
При добрих людях, о Лелю!

Ольга

(підходить по черзі до кожної дівчини)

Будь гожа, як рожа;
Будь весела, як весна;
Будь робоча, як бджола;
Будь багата, як земля!

Дівчата пригощаються маслом, сиром, молоком, беруть по червоній
крашанці, вклоняються і дякують Лелі, гуртом співаючи:

Ой Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная, о Лелю!..
Ти по горниці пройди, о Лелю!
Покажи своє лице, о Лелю…
При добрих людях, о Лелю!

Третя дівчина

(обурено)

Ольга — божа обраниця?
Чому, скажіть, ну чому?!
Бо Гостомисл легендарний
Рід зачинав її?
Муж іменитий, бачиш,
В Новгороді старому…
Він же варягів кликав,
А не князів своїх!

Перша дівчина

Але ж він сам був князем,
Нашим, великим, рідним.
Ольга ж не Леля справді,
Просто — жертовний дар.

Третя дівчина

Ну то ж тоді для чого
й ці литаври мідні?
Чим ти за неї гірша?

Перша дівчина

(показує на річку)

Глянь, як тремтить вода…

З’являється човен молодого князя Ігоря та його “сродника” Олега.
Підпливає, підпливає… Князь свистить (до дівчат)

Подательці небесної вологи
Принести дар, чи просто проминуть?..
На Красній гірці зав’язать дорогу,
Безмежну і самотню, як струну?
Тут хтось казав про князя Гостомисла,
Який привів нас, Рюриків, на Русь.

Третя дівчина

Казав, але коли ви, князю, свиснули,
Дівки і звірі скрикнули в бору.

Ігор

Я в ловех упражняшеся, побачив
Величну сарну з поглядом дівчат.
А де вона? Куди вона? Неначе
Про неї тут так голосно мовчать?

Ольга тим часом переодягнулася мисливцем.
Вистрілила з лука в гущавину. Сіла в інший човен.

Ігор

(до Ольги)

Гей, парубче, той звір давно убитий.
А я склав жертву Дані, тож дарма
Веслом на вітрі хочеш ворожити.
Бо шіді, ріді — і човна нема.
Віддай мені нехитре серце звіра,
Що перебрав на себе гріх віків.

Ольга

(лукаво)

А я тобі, не вірю, й не повірю,
Що сарну — мою подругу — убив.
Ще й хочеш, щоб тобі її привезти?
Зухвалий хлопче…

Ігор

Я… великий князь!

Ольга

Олегів сродник? Він тебе запестив.

(Стріляє з лука в пташку)

Тут стріл багато, парубче, прилязь

Ігор

(наздоганяючи човен Ольги)

То ти, ого, не хлопець, а дівчисько!
Вірніше, дівка, та яка! Яка!

Ольга

Ти, князю, знаєш, не пливи так близько…

Ігор

Марена не потопить свояка.
Я жертви вніс усім богам праотчим,
Тож ні Дажбог, ні Хорс, а ні Троян
Мене губити в річці не захочуть.

Ольга

Вони не зможуть, але схочу я.

Ігор

За що? За що? За те, що цілувати
Твоє волосся рад би за престол?

Ольга

Навіщо, ти, зухвальцю, час свій тратиш?

Ігор

На мене так ще не кричав ніхто.
На мене журавлі лише кричали
І олені, згасаючі від стріл.
До мене так степи лише мовчали
І небо, що заснуло у Дніпрі.

Ольга

Чого ти, княже, серце баламутиш?
Пливеш — пливи. Усе кудись пливе.
Ти ж князь, світильник, буть суддею мусиш,
А ти в полоні хтивості живеш.
І з тебе теж в ненависті сміятись
Таємно буде смерд, чи ворог наш
У тебе сила, в тебе ладні лати.
У мене тільки річки глибина.
Бо лучче душу водам цим віддати,
Аніж тобі, хоча твоє ім’я
Символізує Сонце- бога, ратая…

Ігор

(вражено)

Та що ж я, що ж я, дівчино… та я…

Човни поволі мовчки розпливаються.
Виходить із лісу Ольжин наречений — древлянський князь Мал.

Мал

Це хто такий?

Ольга

Ніхто…

Мал

Неправду кажеш.
Отак вкрадуть — і що тоді мені?
Що ворогам печаль моя заважить?
Як пташка серця сяде на струні.
На струнах тяжко вити перші гнізда.
Ти, честолюбна, Ольго, через край.
Як більший князь — ти з ним захочеш сісти…

Ольга

(сміється, цілує Мала)

Не бійся, Мале, вистарчить Дніпра!
Якщо ж тебе уже я полюбила,
То це навік, до чорного вогню.
Але закони Роду і Ярила
Не об’єднаєш іноді. Виню…
Виню себе за зле бажання влади.
Любов-боги. Вони все бачать й так.
А люди хочуть грішну, справжню Ладу —
І князь, і воїн, і купець, й бідняк.
Якщо мені судилось мати Київ,
То я не втрачу шанс. Життя одне…

Мал

А як же я?

Ольга

А ти — зоря на вії.
Ти скритий біль, що зроду не мине.
Ти те, із чим піду я, грішна, в спокій.
І ти підеш — і стрінемося ми.
Які ж ми будем чисті і високі!

Мал

Але ж тоді, чи ж будемо людьми?!

Ольга

Прости мені, все наперед, навіки.
Люблю тебе, люблю тебе, люблю,

(Обіймає Мала),

Й любитиму. Але у жилах-ріках
Пливуть човни… І я їх не спалю…

Мал

Пливем до мене.

Ольга

Я чекаю Долю:
Якщо прийде — ще раз кажу: прости.

Мал

А якщо ні…

Ольга

Тоді, душею гола,
Піду з тобою,
Милий, по воді.

Мал і Ольга цілуються.

Мал

Піду погляну, як моя дружина.
А ти чекай…

Ольга

(до себе)

Чекатиму. Мине.
Чи припливе той князь — іще дитина?
Чи Доля зве до Києва мене?

Літописець

Утікала від себе. Було щось земне-земне.
Як усмішка криниці, цвів Місяць. І вишня пахла.
Слід падучої зірки — оголений божий нерв.
Слід летючої чайки — любовного болю спраглий.
Хоч холодна, як цвіт, від кохання хіба втечеш?
Відтанцюєш цей день під струну тятиви і долі.
А прощались навіки! Та хочеться ще і ще
Темним болем солодким в’язати порожню волю.
Тим, хто все те пізнав, хай на щастя хватає сил.
Хай красива неправда спалахує знову й знову.
Як зірницю роса, так просила сльоза сльози …
Так троянди чекають вітрів для своєї любові.

Ігор

(на самоті)

Душа її — беззахисна і сильна.
Тяжка душа, а на політ легка.
Який я вільний, боже, боже, вільний!

(Кличе свого “сродника” Олега, який правив замість Ігоря,
доки він був неповнолітнім)

Пливи, Олеже, дівку ту шукай.
Пливи, пливи. Це — доля, не ріка.

Чути плеск весла. В далині — силует Ольги.

2. Силуети Ольги й Ігоря. Ігор іде геть. До Ольги підбігає хлопчик — син Святослав.

Літописець

Була війна супроти Візантії
І договір із греками, як біль*
Чотири добрі й прокляті стихії
Допомагали божеськи тобі.
І племена — брати твої далекі —
Платили дань за Сонце, за вітри,
За дим, за дощ і за політ лелеки,
Беззахисний, мов ясен без кори.
Ти воював із ними, із собою.
По правді: все життя — то боротьба,
Що для одних здається тільки грою,
Для інших — смерть, для третіх — ворожба.
Боги, і ті поділені: Перуна
Взяли князі, а Велеса — народ.
Це бог-поет. Його травинні струни
Як голоси підземних юних вод.
І уличі, й зелені деревляни
Терпкі були, та Ігор їх нагнув.
Дніпро приймав вітрила домоткані,
Коли відкрились ополонки-рани.
До Києва князь ладив данину.
Його дружина, стомлена походом,
Принесла князю скаргу, наче шрам:
До нас тут був Свенальд — твій воєвода.
Як плив з добром — поменшало Дніпра…
Такі великі лодії “із диму”.
І отроки Свенальдові в портах…†
А ми, як ми свою відбудем зиму?
Ідемо ж не на ворога, а так —
Туди-сюди подзенькаєм мечами,
І, деревляни нам куниць дадуть.
Князь важко думав: “Що робити з вами?”
То ж кров’яна, а не Молочна путь.
Але пішов, бо всі ми любим славу,
І злото любим, і любов, любов…
Та сильний той, хто їх зміняв на трави,
На вітер волі, що млини молов.
Молов, молився… Дань узяв не “з диму”,
А ніби з душ, що вже своє дали.
А деревляни вчились буть святими.
Учились, вчились — але розп’яли…
Бо в них також діди були і діти,
Тернова туга в золоті весни,
Бо їм вже не було куди подітись
І снились всім ті самі сиві сни:
Що знов іде “варяг” за даниною,
Що хоче душ, бо тіл уже катма:
“Життя так мало, Мале, бог з тобою!
Скликаєм раду, бо іде зима…
А Ігор — вовк: занадився глибоко
Якщо не вб’єм, то він поіклить нас”.
Мовчали в ріках зорі, мов пророки,
І серцем думав деревлянський князь.
Послав послів з Іскоростеня-града,
Та Ігор був ображений, мов меч.
Ніяка жертва і ніяка влада
Його, здавалось, більше не пройме…
Про це писали Нестор, Лев Диякон.
Що я скажу? Не винні тут ліси.
Зап’ястя лип пожовкли з переляку.
А князь мовчав. Пощади не просив.
Бо хоч-не-хоч, а воїн він. І винен.
Загинув сам і весь його загін.
Мостива‡ кров стікає по травині
Уже не сім, а двадцять сім колін.

3. Ольга із сином Святославом у весняному степу.

Ольга

(до Святослава)

Більше батько не зможе тебе називати сином.

(Пригортає хлопця)

В мене мужа немає.
Зосталися ти і Русь.

Святослав

А хто в цьому винен, мамо, хто, мамо, винен?

Ольга

Мабуть, Лада, синочку.
Та я деревлянам помщусь.

Святослав

(виймає з ножен іграшкового меча)

Але ж мамо, о мамо! Ти жінка! а є ж закони,
Що написані кров’ю:
Помститись повинен син!

Ольга

Сину, сину маленький, лошатка іще не коні.
А у тебе ще будуть і вина, і мед, і полин.
Ти не бійся, не бійся… У тебе батька не буде…
Тобто Мала, що рідного твого розп’яв за все.
Я помщуся сама. Так хочуть Перун і люди.

(З далини наближаються крики)

Онде, бачиш, послів деревлянських Стрибожич несе…

Святослав

(знов дістав меча з піхов)

Ти уб’єш їх?

Ольга

Синочку, біжи до квітів.
Підростеш — зрозумієш. Дізнаєшся — що і як.
Бачу, ти, ще себе нашукаєшся в цьому світі
Бо себе у собі шукає лиш мати твоя.

(Дивиться синові в очі)

Морозна пилюка на тонко гарячих віях,
Так близько до серця мойого твойого крик.
Я вільна, мов стріли в польоті чужої мрії.
А ти на прощання мені говори, говори…
Це запах життя. Це торішнього листя зойк.
Я сину, вернуся. Ми будемо разом вічно.
Над нами кружляє в мовчанні весілля сойк.
Я знаю — це вічно. Я знаю, віщо.
Усі ми живемо, як світло в старому листі,
Де нудно без вітру, із вітром також не рай.
Тут віриш-не-віриш, а маєш про себе вісті,
І хочеш-не-хочеш, а любиш, коли пора.
Хай небо боронить тебе від любові з неба,
Що так недоречна, як “здрастуй”, коли “прощай”.
Люблю таке щастя…
Воно мені, сину, треба.
Любов без любові…
Нехай покипить. Нехай.

(Голоси наближаються)

Голос вартового

Посли від князя Мала.

Ольга

(виводячи сина)

Хай заходять.
Куди ж послати, коли це посли?!
Вони ж отут від імені народу.
Самі б, напевно, зроду не прийшли.
Адже весна. Стріла — і та заквітне.
Жінки самі ідуть до їхніх трав.
А я чужа, тронована, нерідна.

Посол

Нас Мал, наш князь, до Києва прислав.
Ми як свати… Бо князя сон наврочив
Він бачив там тебе, дари твої:
Там лодія просмолена, перлини і сорочка,
І листя рож, і мертві солов’ї
То ми — свати! Виходь за князя Мала.
Він молодий. З обличчя — вина пий.
А Ігоря ми чесно покарали…

Літописець (голос)

Незрячий лірник серцем не сліпий.
Він знав, що Мала ще кохала Ольга.
Він Ігоря давно манив у ліс.
Бо в світі так: любов вбиває волю.
А волі ще ніхто не переріс.
А данина — то тільки голий привид,
Бо суть — жага двох цілих половин.
І краще мить летіти над обривом,
Ніж все життя повзти до злих вершин.
Мал — добрий князь. Чого йому бракує?
Земля деревська в шкурах, у медах.
Когось шрамує, а когось лікує,
Як пісня, що жагуча і проста.

Ольга

Вже мого мужа більше не імити.
Ніякий бог його не приведе,
Але мені не хочеться вдовіти,
Лякати тінню листя молоде.
Піду за князя вашого, древляни…
А ви тепер до лодії ідіть.
Вас понесе мій люд, віддавши шану,
У лодіях — як пір’я по воді…

Все заволокує дим. Чути крик журавлів.

Літописець

І понесли… і “честь була велика їм”.
І перше пекло стало на землі.
А з-під землі так голоси кигикали,
Немов осінні райські журавлі.
Було пекельно і було погано,
Поганськи, темно, м’ясово було.
І знов пішли посли за деревлянами,
І дерев’яно морщили чоло.
Наївні, горді, юні деревляни.
їх перемога програна — бо сміх…
Відплата друга не була останньою.
Вогонь кричав стихійно за усіх.
Це все відомо, це давно відомо.
І “мовниця”, й лукавство, і меди.
Мужів древлянських палено соломою,
А в Ольги ні сльозинки, ні води…
А тільки: “Я піду за князя Мала…”
Про себе: “Я би й серце віддала”,
Та я ж навік за Києвом. Як мало,
Як мало я для себе зберегла?
Лиш той вінок і перший поцілунок…
А далі — доля. Далі я не я.
Коханий — ворог, тятивіють струни.
Мій милий Мал, душа моя — твоя.
Тут я — княгиня. Там — твоя кохана.
Таке розп’яття, гарт, бог знає де.
Є Мал. Є Київ. Є Велика Рана.
І голос Роду, що мене веде.

(Повертається до дружини, челяді)

Ідем на тризну, йдемо на могилу.
Над Ігорем насипемо землі.
Бо ця земля віддасть нащадкам силу:
По колосу уродить, по стрілі…

Літописець

Було удосталь меду на могилі,
І Ольга, й Род, і сила деревлян,
Які спитати Ольгу захотіли:
“Де наші друзі?”.
“Де ваша земля…
Вони ідуть за мною з військом мужа”, —
Казала Ольга. Зовсім не пила.
Впились древляни. І настала стужа.
Кривава стужа пеклом запекла.
Сніжинками крутились чортенята.
Смола текла, як вuна, як винa.
Закони помсти в цьому винуваті?
Закон кохання? Чи душа одна?..

(Виразно постають звуки і фіолетові тумани пекла із чортами і сміхом Господаря Пекла).

П’ять тисяч посікла княгиня Ольга
Й вернулася до київських тривог.
Зостався Мал. Сміялась хрипло Доля.
Горів Перун. Потрібен сильний Бог.

Дим… Він не зникає до самого кінця поеми. Міняється лише його колір. Зараз він зеленіє. З нього виходить ще малий князь Святослав. З іншої сторони — княгиня Ольга.

Ольга

Сину мій, сину! По праву сина і князя
Мусиш помститись за батька…

Святослав

Але ж я мал…

Ольга

Не Мал…
Але, ну що ж поробиш?
Смерті не забагато
Тим, в кого в жилах стрілись
Літо й сумна зима.

Святослав

Немає, але ж.
Князь — або смерд навіки.
Помсти закони досі
Не відмінив ніхто.
Йди. Одягай кольчугу.
Зробишся чоловіком…

(В сторону)

Де ви, Свенальде, Асмунд?!

(чути дзвін мечів).

Голос літописця

Рік 946.
Сів Святослав на престол.

4. Крізь чорний дим летять білі голуби, багато голубів.

Літописець

Птицям треба озера чи гаю.
Птиці не співають на льоту.
Тільки стріли на льоту співають
Пісню, хоч тягучу, та не ту.
Пісню, що в очах не має волі,
П’яну, мов тумани голубі,
Як вогонь, що прив’язала Ольга
До холодних лапок голубів.
Деревлянські в тім вогні дерева,
Мама вже не дихає чиясь…
Є пісні — як позіхання Лева,
Є пісні — як усміх солов’я…
Джміль до Сонця лізе по травині,
Що тече по лезу у народ.
Пекло, дим… а пісня не загине:
Як же смерть залишиться без од?
Не хотіла княгиня ні хутра, вина, ні меду.
Ніби духа святого бажала тепер в древлян.
Голуби, голуби, голуби полетіли з вогнем над Летою.
І пекельно горіла іскоростенська земля,
Кліті, стріхи, одрини, веселі гнізда пташині,
Сиві діти й діди… Тільки в “Повісті врем’яних літ”
Залишились вони, охрестились вони донині
Та чомусь не здається поганим той предків поганський світ.

Дим стає червоним. В диму лежить князь Мал. Над ним нахиляється княгиня Ольга.

Мал

(витирає сльозу, говорить до Ольги)

Набрехала зозуля мені, набрехала дуже.
Як же хочеться жити! Яка ж то вона, любов!
Ольго, Ольго, я знаю, це ти так тужиш.
Ольго, Оль… я знову тебе знайшов.
В окаянній косі твоїй сонце вечірнє бродить,
Але ти не даєш ворогам для цілунків державних уст.
Як отих голубів, вітер долі жене народи.
Я залюблений також в печально-тривожну Русь.
Я лілейним орлом льодяні облітаю далі.
А в зіницях твоїх — голі гнізда сліпих орлів.
На зорі животі — день, коли ми з тобою стрічались.
І немає землі.
На Землі немає землі!
Лиш страшенна печаль
За стрілою, конем і медом,
За душею, в якій
Ні сім’ї, ні вітчизни,
Ні друзів нема…
Тільки вітер і вись,
У глибинах себе —
Чорноптах і падіння, й злети.
Русь — далека свобода.
Русь — це ложе,
З Перуном розділене
Без голови…

Ольга схиляється над Малом, цілує його в уста.

Мал

(продовжує)

Так назвали її?
Чи сама себе так назвала?
Я пригадую битву:
Трава… в золотій крові…

(Розкинув руки хрестом, помер).

Ольга

В окаянній косі —
Ні орди, ні божків не стало.
Як не стане нічого…
А Русь —
Тільки голос твій…

Дим стає фіолетовим. Виходить донька князя Мала, маленька Малуша, схиляється над мертвим батьком. Ольга відходить у дим, Малуша плаче на батькові. Ольга вертається, веде Малушу за руку. Малуша не хоче йти. Ольга бере її на руки несе.

Тим часом її дружинники садять мертвого Мала на палю — поглядом до беріз — місця загибелі князя Ігоря.

Голос літописця

Невже і душі наші із землі?
В них голоси прапращура і списа.
А вени стерень гостро замалі,
Щоб кров прийнять впольованого лиса.
Порожні коні — вітрові сини.
І, мов життя, нахабна, степовичка
Засяє тілом з профілем струни:
Ламай вогонь, допоки він ще свічка!
А тінь зорі крізь терни на життя
Впаде комусь — і вічність наворожить,
Що врешті-решт не більша від життя
Того орла чи отієї рожі.
Залізна пам’ять в зрубаних калин.
Небесні очі в лані зі стрілою…
А душі в нас корінні, мов полин.
Вони у предках тужать за собою.
То їм також не знана таїна:
Куди і звідки, нащо і для чого?
Вважайте так: весна — вина вина,
А осінь — листям вкрадена дорога.

Донька вбитого князя Мала — Малуша утікає від юного, як і вона, князя Святослава.

Святослав

(наздоганяє Малушу)

Краще вже бути ворогом,
Ніж не бути ніким…

Малуша

Краще згоріти в мороках,
Ніж продатись живим…

Святослав

Краще, щоб доля кидала
Каменем із юрби,
Ніж до чужого ідола
Йти, як ідуть раби…
Ти вже пробач…

Малуша

Я помщена.
Зверху — пісок років.
Все під руками-роками божими,
Як би хто не хотів.
Мстити тобі і матері?
Потім… А де кінець?
Вже за такими стратами
Довго нема мене.
Ні я не буду мститися…
Ти вже мені пробач.
Вічним законам Місяця
Я віддаю свій плач.
Люди, як діти стомлені.
Люди — як діти. Так…
Ліпше болять хай спомини
В дерева — на хрестах.
Цвіт на сніги не падає,
Світить тоненький лід.

Святослав

Не ховайся за правдою.
Відпусти журавлів.
Не тримай їх печалями.
Хочеш мати — на лук.

Входить княгиня Ольга.

Ольга

Діти, діти, ким стали ми?
Ким же буде мій внук?
Спорожніють жертовники,
Засумує Перун.
Але хто вони, хто вони —
Той, що йде по Дніпру?…
Сивий дим-туман заволокує все.

5. Дим набирає жовтого кольору. Чути курликання журавлів. Дим
майже розвіюється. Видно золоті хрести на храмах Константинополя.

Літописець

І пішла Ольга в греки.
І прийшла до Царграда зранку.
В неприборкану гавань армада лодій-човнів прибула.
Гавань — Ріг Золотий — наче законна бранка.
“Другим Римом” тоді Візантія у світі цвіла.
А посольства того! А посольства — з п’ятнадцять сотень:
І княгині, й боярині, навіть Григорій-піп.
Ще й племінник княгині, волоссям медовосотий.
Ждали всі авдієнції десь шістдесят п’ять діб.
А прийом відбувався у тронній великій залі,
Що Магнаврською звалась і світла була, як рай:
Мармурова оздоба і золото там, казали…
Хитромудра механіка — хоч бери і літай.
Імператор ромеїв сидів на високім троні.
Із зеленого мармуру трон Соломонів цей.
Осінь золота скрізь й велика зима на скронях.
Недаремно Великим назвався цар Костянтин-ромей.
Час ішов, наче Бог.
І хрести, а хрести терпіли.
До державного рівня розп’яття росли кругом.
Сьомий. Багрянородний… І журавлі летіли.
Клином летіли, клином.
Кожен летів хрестом.
Застогнали органи, як Ольга прийшла до залі
Імператорський трон підіймався до неба неб.
Позолочені леви на задні лапи вставали.
Заспівали пташки, мов живі, мов шукали степ.
Незворушно сприймала дивa ці княгиня Ольга.
Може, навіть всміхнулась, бо справді було незле.
І Триклін Кандидатів§, і Анадендрарій з балконом.**
Все стояло. По-людськи велике, по-божому — все мале.
Онопод, Августія — також вінценосні залі.
Церемоніймейстер водив по них Ольгу, впрів.
Хвалила вона все, чи правду усім казала?
Яка вона — правда серця і правда високих слів?

Дим стає білим. Бенкет. З черепами-чашами бігають, мов літають, якісь гнучкі тіні.

Голос літописця

Цей прийом був влаштований в залі Юстиніана.
Цей врочистий бенкет. В Аристирії був десерт.
За столом з імператором Ольга сиділа, напевно, до рання,
Випиваючи чашу княгині і жінки вщерть.

Дим розвіюється. Видно райське дерево зі Змієм і великим яблуком на ньому. Під деревом — голі Чоловік і Жінка, обличчя яких в масках. Дим стає зеленим. Дим стає зеленим.

Голос літописця

Сорок днів проминуло у святі в Граді “святому”.
І гуляло посольство, й дивилося на хрести.
Журавлі пролітали. Хотілось у Русь, додому,
Борисфеном за вітром солоним, за Хорсом старим іти.
Патріарх придивлявся, розп’яття на душу міряв.
А старий імператор у жили налив вина.
Призначали ціну, мов міняли любов на віру.
Вже була раз любов…
А віра в усіх одна.
Ольга вільно й повільно дивилась на того, того,
Що висів на хресті — ні то раб, ні то князь,
І від сина було щось у ньому,
Й від Мала було, й від Бога…
Він сумний був, неголений, мов стерня.
Приміряла на себе Марії з Магдали долю.
І Прокули, і Матері…
Юність тягнула в ніч.
І здавалося їй: закохалась вона до болю
В тих, що так ось летючо висять на хрестах сторіч:
Перша справжня любов, перша помста —
Вони єдині.
Ті, що загнані в землю, посли,
Всі висять-летять.
Усміхалася Ольга-княгиня на людях,
Ридала в ночі, людина.
І гілки, і мечі, й журавлі, і любов —
Як багато у світі отих розп’ять…

Туман. Крізь нього видно лодії, що пливуть до Києва. Кияни в білих сорочках — зустрічаючі. З неба спадає жовте листя, інколи скрикне в душі падаюча зірка.

Григорій-піп

Чи то листя, чи зорі, чи золото ранить душу.
Хай вже краще зима на мечах намалює цвіт.

(До Ольги).

О, велика княгине, я всіх похрестити мушу…

Ольга

Кожен сам себе хрестить шрамом доріг і літ.
Досить я вже хрестила…
Хай люди й боги пробачать.
А якщо не пробачать,
То, значить, такий закон.
І нікого не силуй.
Хай кожен своє відплаче,
А тоді вже підходить до ідолів чи ікон.

Ідоли язичеських богів підіймають руки — стають хрестами, на яких висять Мал, Ігор і ще багато-багато інших… сама княгиня Ольга.

Люди в білому забирають ідолів поганських богів і вішають їх на березові хрести.

Усе заволокує рожевий туман.

Голос літописця

І стояли в Почайні посли — із Царграда люди.
Ждали воску в дарунок і хутра, і всіх медів.
“Коли ти постоїш, — каже Ольга, — як я у Суді,
То вже дам тобі всього”.
Та Царгород не схотів…
Розділила вона у собі два хрести віднині:
Хрест княгині великої, жінки слабкої хрест.
А вже хрест на хресті — то, кажуть, і є
Людина,
Що у пам’яті вод і зірок не вмре.

Церковна музика, молитва.

Ольга

Де ти, мій вирій, де, моя ладо?
Це не життя. Покута.
Мудрість народу, як мудрість саду,
Осінь дає збагнути.
Коли там яблунь більше, ніж яблук,
І навіть змії плачуть,
Внуки Адама, путь наша, мабуть, —
Знову льоди гарячі.
Де ти, коханий, з рідного краю?
Де ви, ворота раю?
Ми вибираєм? Нас вибирають?!
Знаю, що я не знаю…

Голос літописця

Мало бути усе так, як мало у світі бути.
Як було і як буде.
А Ольга?
Вона перегнала час.
Сумували жерці — не від світу оцього люди —
Бо на капищах душ храму росла свіча.
Син Леонів†† хотів Ольгу заміж “Достойну”, взяти.
Охрестив її сам. Тож донькою була йому…
“Переклюкала, Ольго, мене ти”, — бідкався хресний тато.
На березах розп’ятий був її тронний муж.
А легенди, легенди — снувались віками людом.
Архонтісса‡‡ і варвари, Ігор, Малуша, Мал…
Так багато голів поганським богам піднесла на блюді,
А розп’ятому богові душу віддасть сама.
Посередників много: латинський єпископ Отон,
Адальберт (також єпископ), Лібуцій-монах, жерці…
Але сонце… не те що заходить,— сумніше сходить
Первозданна іконність з’являється на лиці.

(В синьому тумані скачуть акробати в чорному).

Все росте на хресті. Це чотири дороги до світу:
Від роси до зорі, і від неї — до серця, назад.
Все летить на хресті: кров і піт, хліб і бабине літо,
Повні жмені зелепух, дитинства сполоханий сад.
І розв’язаний вітром розмашистий чуб Святослава,
Й поклони у пісні до пояса рідній землі…
Ти, природо, чудна, бо зі стада зробила державу.
Через тебе тепер так страждають ліси й журавлі.
Десь ще піють півні, десь бабуся лягає під образ,
Хтось ще дзвоном стає в цьому, небом забутім, житті.
Світлим-світлим Стрибогом ще досі окрилений обрій,
Тільки люде вже знають: їх душі — тіла на хресті.
Чи воскреснуть вони, чи до суду землею накрились,
Наші душі, що пісню з початку несли?
А тепер вони, як ті вітри — наших предків могили,
На яких розгортають несуєтні крила сліпі орли.
Журавлині ключі — над октавою нашої долі.
Над багаттям калин сохне осінь.
Спішать віки.
Вже летить на хресті у вінку, наче дівчина гола,
Білокоса планета —
І цвяхи, як пір’я, стирчать із руки.

У синьому тумані крутяться скоморохи. На хрестах висять Малуша, Мал, Святослав, посли князя Мала, князь Ігор… і ще, і ще люди. Княгиня Ольга стоїть на колінах між ідолами богів предків та цими хрестами, розкинувши руки хрестом, повільно підіймається.

Ольга

Хтось більш любив цвіт квітки, не зорі.
Хтось більш любив підкову, а не Місяць.
Хтось кров’ю на березовій корі
Почав Христа, бо вже Перун втомився.
Втомився так, як втомлюється світ,
Розп’ятий — чи на смерть, чи для польоту…
За день один, а чи за триста літ,
Від тих, що — за, а чи від тих, що проти.
Я маю вперто каятись за всіх,
За око, зуб, за ікла, за травину.
Який полюдський християнський гріх
З поганським німбом, що наполовину!
Була любов, свобода. Що іще?
Колись вернеться все на круг той самий.
А я піду за зоряним дощем
До предків, чи Петра, що біля брами…
Бо ж все одно — хтось мусить починать
Учити щастю плем’я чи народи.
І не зжеруть жерця за “Отче наш”
Сімаргл чи Леля за велінням Рода.
Любити все то легко. Як себе.
А я ж себе допалюю за помсту.
Нічна веселка вбила голубе
В собі. Не в небі вітрового зросту.
Свята велика сива далина —
Туди, у глиб, де голуби на струнах.
Моя заслуга — це моя вина.
Мій хрест — це навхрест скинуті Перуни.
Вам недоступні ці святі гріхи,
Поганська тризна з пасхою дрімучою.
Я знаю: це єднатимуть віки.
А я в собі за вечір їх вимучую.
Міняю душу. Високо мені.
В безсоння йдуть розп’яті деревляни.
І я одна й вони якісь одні…
Що скажуть предки?
Чим вони погані?
Я до Христа народу не тягну.
Іду сама. Хай кожен сам — як хоче.
А я стрілу поклала на струну.
Прости й помилуй всіх, єдиний Отче.
Для наречених божих застара…
А для сестер… хай скажуть деревляни.
Нехай мене один закон кара,
За другим я ж сама себе поранила.
Не треба ночі.
Я княгиня сліз!
Сталева серед воїнів і двору.
Але в мені кричать вже журавлі,
Що полетять над київським собором.
А потім — круг…
Не втопиться ж Перун!
Минуть тисячоліття, як хвилини.
І прийде знов віддатися Дніпру
Свята і грішна дівчина-травина.
І зорі в них відіб’ються, і дим,
І божий лик — обвітрений і ніжний.
В собі світ завжди буде молодим.
На людях всі ми трішечки засніжені.
Живим — життя. А мертвим — божий суд.
І людська пам’ять, як усе, — невічна.
Взяла я більше, аніж донесу,
Бо так до себе доростає свічка.
І буде ніч — як чорний ніж трави,
Волоссям до волосся доторкатися.
А вершник-час піде без голови
В летючий зір дороги запитатися.

Літописець

І писали про Ольгу німецькі хроністи древні,
Візантійський історик Скіліца за вік після Ольги десь…
Що хитрила вона, що хрестилась вона, напевне,
І що добре, що Ольгу подарував нам днесь.

З туману виходить внук Ольги — князь Володимир із хрестом.

Володимир

У державі душі ні князі, ні ченці ми, ні воїни.
У державі душі ми — задума народу свого.
Він наш дух освятив на руїнах далекої Трої,
Із жертовного вогнища в нього занісши вогонь.
Крізь віки передав недоторкану ворогом пісню
І коромисла днів, що єднають грішних святих.
Через бабу мені мій народ розказав, що не пізно
Повернутись до нього, щоб далі до нього іти.
Щоби каші черпнути з котла справедливої січі,
Подивитися в очі степів, де гуляв сармат,
І боянам своїм над курганом поставити свічку,
Бо земнішої долі, здається, ні в кого нема.
Хай слов’янка прийде, щоб коса розстелилась по маках,
У прозорому савані, тканому з диму багать,
Місяць вітер хай ловить із душ золотистим підсаком,
Стане добрим, як серп, у боях загорілий тать.
…Я підкову знайшов у полях,
Де гуляють могили.
Ту підкову забрав.
Ще б до неї гнідого коня!
Поскакати б туди,
Де вітрам наші предки молились —
І вже звідси, вже звідси
Іти до хреста щодня.

Березово-калинова весна. Храм. Чути пісню:

“Ой, Лелю, молодая, о Лелю!
Ти юная о Лелю!..
Ти по горниці пройди, о Лелю…
При добрих людях, о Лелю!”

Крізь сонячний туман ідуть-пливуть княгиня Ольга за руку із князем Малом.


__________________________
* Білі нитки
† Порти - штани
‡ Мостивий – вельможний
§ Зала з камілавкієм — спорудою у вигляді святочної царської корони
** Внутрішній сад
†† Цар Костянтин
‡‡ Цар Костянтин

14 жовтня 1998

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle