Ігор Павлюк

Б у т

Драматизована поема

Дійові особи:

Бут (Павлюк) — гетьман нереєстрованого козацтва
Козак Голота
Мамай
Гамалія
Ніс
Кисіль
Ілляш Караїмович
Потоцький
привиди:
Петро Сагайдачний
Михайло Дорошенко
Іван Сулима
Томиленко — гетьман реєстровців
Онушкевич — писар
Кирпо Скидан — полковник
Семен Биховець — полковник
Гуня
Селяни
Козаки
Розбійники

1994
1. Рання весна. Вечір. Ліс. Табір розбійників. Трусить уже теплий, зеленуватий сніг. Протяжний свист супроводжує з’яву Бута (Павлюка). Чи то свист вітру, чи одного з розбійників…

Бут

Ох, сніги… Ці сніги
Аж по душу мене завіяли.
Тепло, тепло під ними.
Горя нема і облав.
Важко стати слабким,
Як зоря з голубими віями,
Щоби сильним воскреснути
Серед журби і зла.

Затягнувся мороз.
Так весна б затягнулася нині.
Ланцюгами з листків
Прив’язала мене до хмар.
Вже не хочу летіти:
Набридли холодні сині
Далини і очей,
І того, чого нема.

Я втопився в собі
І напився себе, аж нудить.
Був я змахом шабель,
М’ясом степу і кров’ю зір.
Вже не хочу себе!
Піду у ліси і люди.
Хочу вмерти навік…
Хочу вмерти, або
Жити-бути, як гордий звір.

Бунтувати цей світ
Тим, що зветься душею в мене,
Що уже відстогнало,
Що яблуко, а не цвіт.
Де тут, ви, білоцвіті,
Справжні, зелені?!
Я вже сивий душевно
В свої двадцять вісім літ…

Ми єдині в любові.
А ще — ми єдині в бунті.
Ми єдині у смерті…
Я вибираю бунт.
В двадцять вісім питання:
Бути, а чи не бути?
В тридцять три
Уже з неба приходять
Забрати твою журбу.

Хто вже вижив усе,
Той хотів би
Зі смертю стрітись
Так… Пограти у карти,
Про степ заспівати, зорі.
Спокусити її,
У зіницях нічних горіти,
Цілувати волосся,
Як пінно-рожеве море…

Голота

Хто ходить там?
Говорить сам до себе…
Самотні дуже?
А чи втратив глузд?..

Бут

Дай пити, друже.
То не я, а доля…
Не я, а доля тужить
В ковилу.

Голота

О, ти, я бачу, вже зайшов далеко.

(Торкається до чола Бута долонею)

Горячий, хлопче.
Що ж, ходи, ходи.
У нас є знахар, зілля,
Ліки в глеках.
Ідемо, йде… Дамо тобі води.

Бут іде за розбійником.
Гніздо банди невелико· — з трьох чоловік. Виходять назустріч їм розбійники — Мамай, Гамалія і Ніс. Ще один — Знахар.

Бут

Ну, добрий день, у вашій хаті, оси.
Уже проснулись. Рання ще весна…
Вже запахи вербового волосся
Розбризкує по душах сатана.
Мале гніздо якесь у вас, шайтани.
Не сила ви…

Гамалія

(хапається за рукоять шаблі)

А ти попробуй тут!

Мамай

Він божевільний. В голову поранений.
Залиште, я на шкіри відведу.
Нехай полежить. Хай поспить, бідака.
Здоровий він, — підсніжне джерело.
Чи був уже, чи буде гайдамакою.

(до Бута)

Вважай, тобі, козаче, повезло.

Відводить Бута відпочити в своє “гніздо”.

2. Польський табір. Замок. Комісар Кисіль рахує гроші в скрині. Входить Ілляш Караїмович.

Караїмович

День добрий, пане!

Кисіль

(продовжує рахувати гроші)

О, Караїмович? Заходьте.
Я тут рахую золото, як лист,
Щоб вгамувати ці чернючі сотні…

Караїмович

(сміючись)

Кисіль не лев, а тільки хитрий лис?..

Кисіль

О, тут орлом не можна бути, знаєш,—
Між двох вогнів — Потоцького і тих…
Стою, мов дуб, над Днiпром і Дунаєм,
Осінньо сиплю хмари золотих.
Невірна чернь козацька…

Караїмович

Це відомо!
Скарали вчора злого Сулиму.

Кисіль

А воїн був! Не дай пан Біг нікому
Було під свист попастися йому!

Караїмович

Він навіть мав медаль від папи Павла:
Йому турецьких бранців дарував…

Кисіль

Козацький замок, перед ним опалий,
Довів його, що він уже трава.

Караїмович

Його були б, напевно, пожаліли,
Бо він уже й католицтво прийняв…
Перетягнули шляхтичів могили,
Які він по степах порозсівав.

Кисіль

Четвертували…

Караїмович

Правильно зробили

Кисіль

А видали, а видали ж мої!..

Караїмович

Так. Реєстровці…

Кисіль

Добре заплатили!

Караїмович

Пся крев! Пся крев… А хто за цим стоїть?!
Рабам платити, щоб не бунтували?
Торгівля духом? Що це? Що це? Що?!

Кисіль

Сам папа ж роздає оно медалі,
Якщо він бачить, що повстанець — чорт.
Я старшину задобрюю дзвінкими

(підкидає вгору купу монет).

Вона, що хоче… Як повстане чернь,
То в сто разів дорожче бути з ними…
У їхніх жилах сам Дніпро тече.

За гроші можна кожного купити.
Пан баче: навіть віру продають.
Он Сулима — на що вже серцем битий,
А зняв коронну голову свою…

Караїмович

Його вже у Варшаві аж чотири.
Тепер не скоро знов полізе хлоп.

Кисіль

Простий народ завжди бажає миру,
Немов човна — незламане весло.
Вони такі… із душами — як лицями,
І лицями, як душами, — стоять.
Зовуть себе хлопи ті українцями.
Десь в глибині за щось люблю їх я.

Як заметіль, з’являється Потоцький…
Кисіль похапцем ховає від нього гроші. Зачиняє сундук. Ілляш Караїмович кидається вітати Потоцького щиро-підлесливо.

Потоцький

Вітаю, панство! Що засумували?
Чого нема?.. Жінок? Грошей? Корон?
Уже весна, здається… Води талі,
Як бабські сльози, скачуть із долонь.

Мороз зарізавсь. Соймових баталій
Розвіявсь дим. Сніги не оживуть.
Володислава не пустили далі…
То він на шведів, то він — на Москву…

Король повинен думати про людність.
Амбіцій рій, він меду не дає.
А ворогів… а ворогів повсюди
У того, хто продав життя своє
Стихіям пекла, чи затишшям раю!..
Здається, мир. Скарали Сулиму.
Якось незвично. Гірко… Я скучаю.
Я скоро сам на себе підіймусь!

Караїмович

Чого ж на себе, пане? Що вам треба?
Їй-Богу, ви самі — як Сулима!
Коли немає Кодаків, то небо,—
То світ для духу вашого — тюрма.

Кисіль

Пан захищає правду, що від Бога.
Серед орлів, стерв’ятників, ворон…
І знають всі, кого годують ноги:
Потоцький — кий… Потоцький — то закон.
Романтик він… Там, де водою можна,
Він хоче, щоби маково було…

Потоцький

Ну годі, годі! Все це ложно, ложно!
Життя багатше. Тут добро і зло…
Тут є слабкі, і сильні є… Все інше —
Держава є. І воля. Що кому.
Я поважаю сильного, а він же,
Напевно грає в гру таку саму.

Хай — сильний ворог… Серед українців
Такі бувають.
Шкода цей народ.
Бо я державу. Я корону маю,
Я маю папу… А вони — Дніпро…

Що робить відчайдуха Сагайдачний,
Чи Савич Чорний, Дорошенко… Га?!
Он Сулима — який вже… А пропащий,
Бо щоби їхать — мало батога.
Потрібна упряж. Волі без неволі
Нема й не буде. Це природний міф.
Я є держава!

А козак є голий!
Беззахисний… Свобода у тюрмі —
Це вимрій слуг і ситих попугаїв…
Слабких, лінивих і товстих ченців.
Романтики я справді не цураюсь —
З вогнем коронним і хрестом в руці.

Кисіль

А як із грішми?

Потоцький

Це природне право… Хто хоче — хай!
Я хитрих не люблю…
Та головне — щоби була держава,
Бо їй потрібні різні…

Кисіль

(несподівано)

А Павлюк?!.

Потоцький стрепенувся.

Караїмович

Так-так… Павлюк. Ви що, не чули, пане?
То, мабуть, буде другий Сулима!
Ті кримські хани знову б’ють султана…

Потоцький

Порядку завжди з турками нема…

Караїмович

Оцеж, оцеж… Шагін-герой колись-то
Тепер Інает дуже збунтувавсь.
Він козаків зірвав, як вітер листя,
Й вони боролись за його права.

Потоцький

Я знаю, зна…, що своєвільні з ханом
Ходили проти турка на човнах…

Кисіль

Тепер сповзли зализувати рани.

(Дзенькає грішми)

Аби не бунтувала старшина!
А чернь… нехай… їм тільки б хліба й солі.
Я вчора з Томиленком розмовляв,
То гетьман каже, що уже поволі
Сваволя крила засрані стуля!
Все зроблять гроші…

Потоцький

(сердито)

Гроші?!. Гроші… Гроші…
Хто є Павлюк?

Кисіль

То чернь і дезертир…

Потоцький

(до Ілляша)

Напевно, що діла його хороші,
Якщо уже його боїшся ти?!

Караїмович

Та що ви?.. Що?.. Обидно за державу.

Потоцький

Кому?! Тобі?..

(Махнув рукою)

Кисіль

(до Ілляша)

Та “цить” вже ліпше будь…

Потоцький

(до себе)

Ну що ж! Весна. Шаблі ростуть, як трави.
Павлюк…

Кисіль

Гудзан Карпо… Ще так його зовуть…

За вікном постріл. Потоцький, Кисіль та Ілляш Караїмович вибігають.

3. Бут лежить на шкірах, температурить. Бурмоче щось. Його оточують сни-привиди Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Івана Сулими.

Бут

(крізь сон)

О, Іван Сулима, Дорошенко, Сагайдак прийшли! Прилетіли…
чого вам, товариство? Чого вам? Щасливі? Га? Щасливі?
В раю, мабуть, сумно-сумно… Чорти горілки не дають…
А жінки, з жінками як? Славні ви духи… Велика пам’ять
про вас на землі… Але ось, але кожному смертному ще й
звичайно людську пам’ять залишити хочеться… Так кінь,
собака, бджола навіть, рід свій продовжують… А ви ж як?

Дорошенко

Не думав про це.

Сагайдачний

А хто його знає, де моє,
а де сусідове, друже?..

Іван Сулима

Воно… всі, бачу, синів хочуть,
а як на мене, то й дівка непогано.

Бут

А так-так, аби ще одне
серце на землі зоставити.

Сагайдачний

Воно б добре з українкою…
Щоби своя кров…

Дорошенко

А все-таки. А то часом якусь турку-татарку з
косами, як вітер, зловиш…
Гаряча, зараза…

Бут

Філософія лише для столітніх пеньків годиться.
Пекельний кінь весною і на корову полізе.

Іван Сулима

Дух є дух. А тіло є тіло. Відрубають голову,
Тіло четвертують… то що вже в такому духові робити?

Бут

Ото вже правда: в здоровому тілі здоровий…

(задумується).

А я хочу сина. Так хочу сина, як ніби ця весна остання моя.

Дорошенко

Все має свою пору для парування. То й людина, якщо вона здорова,
весною всі діла свої запліднює.

Бут

Правду… правду кажеш, брате.

(Задумується)

Я вже запліднив… Але ж! Але ж! Але ж…

Мамай підходить до Бута, пробує його пульс, температуру. Тормосить його. Привиди зникають.

Бут

(прокидається)

Зачека… Зачека… Товариство,
Куди ж, куди ж ви?!.
Я самотній-самотній…
І в мене нікого нема!..

Мамай

Ти вже тиждень, як з нами.
Ти, друже, вже з нами тиждень.
А душа твоя справді…
Справді душа сама.

Підходять Гамалія і Ніс.

Ніс

Ти розказуєш часто про себе
Синам державним,
Що приходять до тебе у снах…
Ти бурмочеш їм.
Сагайдак, Сулима, Дорошенко…
Вони ж у травах…
Ліпше нам розкажи
Про біди…

Гамалія

Бо ми ж свої…

Бут

(підіймається)

Ох, як довго я спав…

Мамай

Вічним сном би ти спав, козаче,
Якби трави з курганів,
Настояні на зірках,
Не робили й від роду сліпих
Веселими й зрячими…

Ніс

(киває на Мамая)

Він у нас чарівник…

Гамалія

Характерник… Свята рука.

Бут

Бут… То будьмо знайомі…

(Протягує руку)

Мамай

Мамай

Гамалія

Гамалія

Ніс

Ніс

Гамалія

Що ж, ми, Буте, удома.
А тебе, хто тебе від держав
У дикі ліси заніс?

Бут

Бачу, всі ми — одні…
Розповім вам своє.
Вибачайте, якщо вже знаєте.
Бо у кожного з нас все те саме є,
Чи подібне…

(Прислухається)

Он, чуєте? Зграя…
Зграя вже…

Ніс пронизливо свище. Всі вилазять на дерева. Лише Бут знизу ховається.

Гамалія

Ну, давайте, давайте, скоріш, по засідках!
Мабуть, панство якесь…
Чую золота плач за нами.

Ніс

І куди вони так крізь тумани,
Крізь дебрі, зaсвіта?

Мамай

Це любителі гострих бажань.
Розчаровуються в нас,
Як не стрінемо їх шаблями.

З’являються Кисіль та Караїмович із величезним сундуком та трьома охоронцями.
Гамалій свистить. Постріли… Оголюється сталь. Починається бійка. Всі репліки-вигуки під час різанини.

Кисіль

А! Пся крев! А! Пся крев!
Так і знав, що голота в лісі…

Гамалія б’ється із Караїмовичем. Мамай і Ніс зі слугами. Проти Кисіля вибігає Бут із шаблею.

Бут

Товариство! Егей! Я про себе тепер скажу.
Язиком — воно мілко. Допоможу залізом.
Під улуюблену музику — бійки цієї шум.

(Б’ється з Кисілем і розповідає)

Розлетілось небо на всі сторони,
А під ним сподобались мені:
Дівчина у білому — на чорному,
В чорному — на білому коні.

(Вигуки)

І котру із них для пісні вибрати,
А котру для щастя, для життя?
Як півмісяць, коні стали здиблені,
Чуючи, що ми тут у гостях.
А господар бачить — усміхається.
Що за чорно-біла заметіль?!
Біль приносить вічно людям пам’ять ця…
Шаблі блиск і блиск дівочих тіл.

(Бійка продовжується)

З вирію вертають зорі макові.
Наче відтиск відблиску, спішу…
Здрастуй, вихре, де мені однаково
Чорний, білий чи смертельний шум!

Кисіль

Ти, я бачу, козак!
Що ти робиш між цих розбійників?

Бут

А ти хочеш, щоб я йшов лизатись
До твого пана?..
Я вже вмію орати, і жати, й сіяти…
А для кого? Для тебе?!
Мілость твоя засрана…

Вибиває Кисілю шаблю, притискає його до дерева.

Караїмович

(до Гамалія)

Я здаюся! Здаюсь!..

(Падає убитий Мамаєм слуга. Інші — втікають)

Вже і варта втекла…
Кисілю, Кисілю! Здаємось!
Хай вже ліпше гніздо забирають в орла,
Аніж крила… Це ж демо… демони.

Мамай

(до Бута)

То у тебе любов! Ох проклята весна!
Козаків забира в народу!

Гамалія

Ну, нічого, нічого… Тепер він наш.

Ніс

А підходить!

Мамай

Їй-бо підходить!

Бут

…Я дівчину полюбив —
Як вітер тополю…
Пан один відібрав у батька її землю, а старих порубав. Дівчина утікала вночі від пана… восени… в одній сорочці. Бігла топитися. Зловили її…
Одне слово, я пана вбив. Її визволив… Вона ж від мене дитини чекала… Був у Кримському поході… Де вона тепер — не знаю… Потім, в іншу — доньку комісара Жолковського… Всі хороші дівчата й жінки вже комусь належали. Такий клятий закон природи! Тож я мусив боротися за свою любов…

Мамай

За все в цьому світі треба боротися…

Гамалія жестами показує товаришам забирати сундук. Знаками питає у Бута поради, що робити з Кисілем та Караїмовичем. Бут махає — “відпустити” з вітром…

Ніс

А діти… Діти ж у тебе є?

Бут

Наробив… Але ж не бачив жодного…
А хочеться…

Гамалія

(сміється)

Ну, головне, що є… А то, буває,
що робиш-робиш, а нема…

Бут

А буває: за ніч виростаєш до неба неба…
Підпираєш його, доки пальці спече зоря.
Коли робиш людину — в таку пропадаєш небуть,
Що, здається, дістанеш до сміху Поводиря.
Він такий, ну такий, як надщерблений лід із крові.
Що ми можем — інстинктні скуйводжені діти слів?!
Відбиваєм свій шлях у блискучих білках корови.
Від землі — до Землі, від Землі — до солі землі.

…Коли робиш людину — то рвеш пуповину Бога
І сплітаєш її із корінням і плодом лип.
Мефістофель ламає об глобус дороги-роги,
Де Тамара із Демоном тіні свої знайшли.
Наче кості, спліталися тіні із плоттю пісні,
Що дзвеніла, пускаючи скрипку на самоплив…
А буває — за ніч виростаєш із пут залізних,
Босоного ганяєш душею по цвяхах зоряних злив.

Ох, як сумно і мудро: забезпечена злотом воля!
Син від мами відмовився ради спасіння всіх!

…Слава! Жінка! Гроші! Престоли…
Тільки в смерті й дитини над цим
однаковий сміх.

Німа сцена. Мамай і Ніс відчиняють сундук Кисіля. Там — золото. Роззброюють комісара та Караїмовича. Махають руками — мовляв: “на всі чотири сторони”.
Все тоне у кривавому тумані разом із золотом.
Туман розсіюється. Товариство схилилося над сундуком із золотом. Бут стоїть, обнявши дерево, — ніби плаче.

Гамалія

(до Бута)

Це весна, це весна
На тебе отак подіяла.
Став піщаним твій голос,
Зджерелилась кров родів…

Бут

Онде, бачиш, мій друже,
Віються люли сіяти.

(З косами, граблями йдуть селяни. Поруч поляки ведуть одного в кайданах)

Як я хочу дожити
До їхніх багатих жнив!

(Кричить до селян)

Гей! Ге-ге-ей-ей-ей!
Бог у поміч вам, рідні люде!

Перший селянин

Бог із нами! Спасибі!
Життя не дають пани!

Бут

(дістає шаблю з піхов)

Йдіть і бийте
У дзвони церков і сердець повсюди!
Будем самі себе
І прапращурів боронить!

Вибігає з товариством до селян.

Другий селянин

Ромодана он син у кайданах…
Дзвенить, як церква.
Це шакали Потоцького
Тяти його ведуть…
Правда, він, як і дід…
Він не боїться вмерти.
Шкода душу невинну,
Долю його молоду.

Бут рубає польського охоронця, Гамалія — іншого…

Бут

Йдем! За кров Сулими,
Дорошенка, дідів!..

Гамалія

(ламає галузку зубами)

Що ж! Повстання? Ну то й повстання!

Бут

В Запоріжжя ідем!..

Голоси

“В Запоріжжя веди!”

Мамай

Ох і рання весна! Ох рання!

Навколо Бута гуртуються селяни, розбійники, козаки… мов сніговий сніп… Вигуки: “Кари ляхам! Кари ляхам! Кари! На Запоріжжя!”

4. Запорізька Січ. Старий гетьман реєстровців Томиленко спить. Стук у двері…

Томиленко

(прокидається)

Незахищені ми і великі якісь, мов небо…

(стук посилюється)

Знову стукає в двері, мов стукає в серце хтось.

Іде, відчиняє. Вбігає Козак.

Козак

Пане Гетьмане, батьку!
Не спіть! Підійматись треба!
Бо без нас, ох, без нас,
Чую, уже збулось!..

Томиленко

Ох, збулося, збулось…
Скільки крові вросло у землю.
Сулима ще не в пеклі,
А вже підійматись… Ох…
Як війна, то війна…
Війну як козак приємлю.
А повстання… Не знаю…
Старий я уже, як мох.

Козак

Але ж нині весна…
Сік бунтує в сухому дубі…

Томиленко

Може, й так, може, й так…
Та не той вже, козаче, сук…
То старе лиш вино
Ти швидше за юне купиш.
Я не проти… Але ж…

Козак

Повстання очолить Павлюк.

(Томиленко схоплюється)

Не дивуйтеся, гетьмане…
Так, це оцей буй-вітер,
Що його Владислав
Із Варшави пустив живим.
Сулиму порубали,
А він гуляє по світу.
О, невже, о невже
Не підтримаєте нас ви?!

Томиленко

Вся підтримка моя
На заваду лише б не вийшла.
Тут повстання в повстанні
Постане. Зжеруть свої.
Реєстровці на себе волочать
Закону дишло.
А король присилає…
За зраду купує їх.
Наш он писар… І той —
Онушкевич —
Не знати, чий він.
Тут недовго пригріти
Гадюку в такім кублі.
О блаженні віки,
Коли Русь захищала Київ,
А не рідних рабинь
Чужої для нас землі!..

Козак

То під три…

Томиленко

Три чорти! Що ж я — ворог
Своєму серцю?
Але з розумом треба,
З хитрістю треба теж.
Реєстровцям іще
Не привезені гроші,
Сердяться…
Скористаємось цим.
А Павлюк…
Хай Павлюк іде!

Козак

Радий, батьку, за вас!
Не весна ви, та літо добре.
Я лечу. Підготуємо зустріч їм.

За дверима крики. Вбігають захекані Кисіль та Ілляш Караїмович.

Кисіль

Там, у лісі, у мене забрали торбу.

Караїмович

Торбу з грішми забрали!

(до Томиленка)

Віз козакам твоїм…

Томиленко

Що, не привезли?!
Й так козаки сердиті:
“Служим короні. За що?” —
Кричать вони.

Караїмович

Ми розумієм, пане!
Але якісь бандити…

Кисіль

Та не бандити!
Бут це…
Гірше від Сатани!

Входить писар Онушкевич.

Онушкевич

Знову цей Бут! Зараза!
Що йому, падлу, треба?
Діти, багатство, владу
Має і так він вже!

Томиленко

Має це кожен сокіл,
Але шукає неба…
Це вже природа, друже!
Це вже весна…

Онушкевич

Авжеж!..
Але на кожен квітень
Жовтий приходить жовтень.

Томиленко

Так, як на кожен жовтень,
Квітень настане знов.

Кисіль

Раз нам життя дається…
Так, як Павлюк, не зміг ти.

Онушкевич

Легше котитись полем,
Ніж берегти основ.

Томиленко

Хто його, друже, знає?
Але пісні про нього,
А не про нас з тобою
Всі кобзарі складуть…

Вбігає другий козак.

Другий козак

Батьку! Триво… Тривога!
Грають Дніпра пороги.
На Запоріжжя різко
Дикий урізавсь Бут.

Всі оніміли. Вибігають. З’являється одинокий, розвітрений, напівголий козак Голота. Біжить зустрічати Павлюка. З туману виходить Павлюк із хмарою козаків.

Голота

(йому назустріч)

Коня мені! Коня! Я вже навчився жити!
Не треба ні стремен, ні шпор, а ні сідла…
Хай — коники в траві, біжить за мною жито
І Куликовських нив червона ковила
Хай — грива по вітрах розстелиться хвилясто,
Крізь мене протремтить земне тепло коня,
Щоби, якщо уже упасти, то упасти:
У пекло, чи у рай! Щоб довго не куняв.
Дощі такі важкі, мов цвяхи без Христоса,
Приб’ють мене й коня до рідної землі.
Ще два хрести замруть в осіннім безголоссі
Самі собі раби, дружини й королі.
І будуть біля них, як пісня настроєва,
Та замкнута печаль, той тупуватий сміх…
Ворожі голоси, неначе здобич лева,
Яку він вже догнав, та ще не переміг.

Коня мені! Коня!
Бо я ж іще тутешній!
З майбутнього себе баладами притяг.
Бо ж поки що воно
Усе мені належить.
Коня мені, коня!
Життя мені,
Життя!

Бут

Ну, ідемо, ідем! Нам потрібні
Сніги гарячі.
Ми розплавимо з ними
Влади залізний лід.

Голота

Я Голота.

Бут

Я бачу.

Третій козак

І чули про це незрячі,
Що Голота-козак —
Сіль своєї землі.

Бут

(обводить поглядом Запоріжжя)

Тут недавно ще відьми шигали
На куцих мітлах,
Витираючи косами
Крові сльозинки
З листків ожин.
А сьогодні, сьогодні
Пасеться тут польське бидло
І катує мене
Католицько-папський млин.

Вже й горілка чомусь не бере
Ці летючі плоті.
А любов, далина —
Поцілунки сумних жабів.
Ще не осінь. Не осінь,
Та вже опадають злоті
На посріблені душі
Й привласнюють нас собі.

Як усмішка безногого,
Мудра вона й надійна.
Пообвітрює очі, а серцю —
Роби, що хоч!
То від роду людського
Земля захищається війнами,
Як хрестами й антихристи
Захищаються від потороч.

Гостре… Гостре життя й коротке…
Ще ж весна. А весною жовтіє сніг…
Так багато світанків і весен —
Вдесяте, всоте…
Тільки юність одна.
Тільки юність одна мені!

Ми — як в горлі собаки…
Рахманні печалі неба,
Що нездатні на помсту,
Бо всі християни вже…
Ну а що, якщо треба помститися?
Кровно треба…
Зі своїх ворогів
Наробити лихих пожеж.

Онушкевич

Ця кривава романтика
Ще ні одному люду
Не приносила щастя.
Бо щастя — це спокій, хліб…

Бут

Розумієте?!. Злодію, злодію
Найбільше щастя — украсти,
А господарю —
Салом торішнім
Змазати зчовгану вісь Землі.

Ліпше, хай хтось один
Відгрішить за християнський
Люд наш.
Той, кому все одно вже —
Менше гріхів, чи більш…
Будуть печально довго
Гнути його могутні —
Доки гірку нервозність
Змінить солодкий біль.

Я не житець… однако…
Вбивство лакузи пана
В мене майбуть забрало
Тут, на оцій землі.
Тільки, мені здається, —
Є ще земля незнана…
Але… до діла ближче!
Досить красивих слів!

Виходить полковник Кирпо Скидан.

Скидан

Товариство! Ганьба!
Ой, ганьба січовому братству!
Томиленко повергнутий.
Це реєстрові так…
Скинули, скинули тільки-но
Чорною радою батька…

Бут

(схоплюється за голову)

Єдності, єдності треба!
Розбрат — наша біда.
Що ж, товариство, мусим
З ворогом брата їсти!
Брат продає Вкраїну…
Бідну, терпку, свою…

(розводить руки. Чути гарматні постріли)

Ці продає могили,
Очі чайчuні, листя…

Вбігає полковник Семен Биховець.

Биховець

Там вже — гармати наші.
Сиві гармати б’ють!
Їх в реєстрових нині
Наші забрали хлопці.

Бут

Так, як і мало бути…
Ну то гайда туди!

Всі, як нічне море, розлилися по Запоріжжю.
Чути вигуки: “На тому боці!”, “На правім боці!”, “Туди”, “Туди!”.

5. Сидить старий, стомлений Томиленко.

Томиленко

Ось діждався і я.
Може, й треба отак.
Перший кинуто Бутом камінь.
Польська кров задрижала,
Як чорна вода…
Чигиринський, Черкаський полки
Вже горять так само…

Тільки я вже старий…
Україна стоїть коровою,
Що своє молоко
Із подачі сусідів п’є.
Нам би сильну державу —
З кордонами, мовою…
Сила ж є… ну їй-Богу!
І воля ж є!
А чогось не хватає…

Забігає Козак.

Козак

Чого не хватає, гетьмане?!
Там вже скарано зрадників.

(Томиленко страшно схоплюється)

Тих… ошукевичів… тих.
Привели їх до Бута…
Подрібнішали геть вони…

Томиленко

Кононович і Онушкевич?!

Козак

Відрубали їм голови…

Томиленко

Боже, прости нас, прости…

Козак

Там клекоче таке!
Ох і душно. Пекельна спека.
А пилюки! Аж сиво…

Томиленко

Сиво?.. То бабине літо вже.

Козак

Ще у вирій, туди, не збирається
Наша лелека…
Запорізький, отой…

Томиленко

Аж холодно від пожеж…

Козак

Щось ви, батьку, якісь…

Томиленко

Я вже бачив, мій сину, літо…
Кодак, степ, Сулима…
Ох, невже ж і тепер отак?..

Козак

Це вже, батьку, старече.
Ви почали вже нити…

Томиленко

Ну, біжи вже, біжи!

(Козак вибігає)

І не зраджуй! Не зрад-жуй-те!
Богом, чортом, землею
Вас заклинає старий козак!

6. Виходять Павлюк Бут і його полковник Скидан.

Бут

Чуєш, чуєш, Скидане!
Орлові гніздо потрібне.
В Запоріжжі зостанусь.
Що Боровиця? Сльоза.
Ну а ти йди на волость
І душі лови, як рибу.
Ось тобі, брате мій,
Перший універсал.

Подає Скидану згорток.

Скидан

(розгортає, мугикає)

…Будьте єдинодушні!
Згуртуйтеся! За благочестиву віру!
Громити шляхту! За волю!..

Бут

Досить, досить! Спіши!
Нехай писар перепише і розсилайте
гінців по всій Україні з оцими листами.

(витирає піт)

Ох, щось душно!

Скидан

Літо ж уже.

Бут

(задумливо)

Ага. Я й полковника Биховця вже з таким послав.

Йде.

Скидан

(залишившись наодинці, читає універсал)

…А тих зрадників, що їм пан Жолкевський обіди,
вечері й бенкети справляв, а за то йому на тих товаришів повидавали…
Ясно! Ясно..! Піду на Корсунь.

Розтає в тумані, як вітер. За туманом чийсь голос:

“Взяти косу й пістоля —
Це легше, ніж стати справді
Козаком… у душі,
Що як шабля…
Така дзвінка”.

Другий голос

“Правду кажеш, Остапе,
Ох, правду…
Святую правду.
Нині всі “козаки”,
Хто до Бута йде,
Павлюка.

Туман.

7. Павлюк і Мамай, силуети козаків.

Мамай

(співає під бандуру)

Місяць горить над яром,
Ніби лише для тебе,
Ніби лише для мене,
Місяць горить угорі.
Мабуть, як листя клена,
Був він колись зелений
І під його журбою
Хлопці пасли корів.

Драма на ньому вічна —
Брат убиває брата.
Драма кругом суєтна —
Мерзне в зорі зоря.
Ми у велику бійку,
Як у велике свято,
Дуже душевно впали
Перший, тремтливий раз.

Вишні гойдали вітер.
Ми не були знайомі.
Ми ще дивились сніжно,
Як на бандита козак.
Місяць нас вів до долі
По золотій доріжці.
І — як до неба море,
Прагнув до волі я.

Голоси:

“Чарівник! Мамай! Місячна сила!”

Бут

(бере в Мамая бандуру)

Караєш сам себе.
І світ тобі болить.
Ти зайвий на Землі:
Рабам не треба віршів!
Останній геній зла
Краде у тебе мить,
Щоб зупинити мить,
Неначе серце грішне.

Ну що кому даси?
“Усе уже було”…
І кожну грудку тайн
Природа вже любила.
Лиш пам’ять — ту свічу,
Запалену з долонь, —
Вона співця
До зір
Віднести попросила.

Горить Чумацький Шлях,
Пегаси і воли
Везуть його, везуть
Аж у сузір’я Ліри —
З питанням до Землі:
“Чи довго ми були?”
З питанням до небес:
“Чи сильно ми вже вірим?”

Вибігає козак.

Козак

Товариство! Біда!
Доки ви отут-во сидите —
У гнізді Запоріжжя, —
Пан Микола Потоцький
Черкащині вже смердить

Бут

(зривається)

Хто послав вас?

Козак

Скидан! Той Потоцький
Вже люд наш ріже.
Що Скидан проти війська?

Бут

О!

Козак

Він в Мошнах.

Бут

(до всіх)

Ідем туди.

Голота

В нас же договір є
З кримським ханом,
А ще — з козаками Дону!..

Бут

Тут за власну свободу
Лінуються вмерти, а ти…
Ох, не тішся, Голото,
Що душу твою бездонну
За бездонність її
Хтось прийде у рай тягти.
Як не зробим самі…

Голота

Дикий запах у тої волі.
Каша з пороху й крові —
Чекає вечеря нас.

Бут

Триста років назад
Зі сходу ішли монголи.
Захід також не кращий.
Є небо.

(Гримить)

Та чуєш он, чуєш?!

(Ще раз гримить)

І там вже, і там війна!..

Зривається нічна буря із дощем, блискавкою, громом.

8. Після довгого осіннього затишшя — ранок ранньої зими. Іній. Облітають останні — вже чорно-калинові листки. Стоїть сивий — чи то від інею, чи від серця, Бут над могилою Сагайдачного, а чи іншого гетьмана… а може, й не гетьмана, а просто українця… над хрестом кам’яним.

Бут

Читаю камінь гетьманських могил.
Дзвенять мечі й бандури наді мною
Козацька “чайка” скрикує “киги!”
Пливе до Сонця часом і водою.
А сивий вечір їде на волах —
Поволі, так, що вітер не догонить,
Де ще димиться кров’ю ковила,
Бог миє руки в тріснутому дзвоні.
Йому не стало глини для добра.
А та, що змив, придатна лиш на роги.
Як товариство крикнуло: “Пора!”,
То кожен став ліпити свого бога.
Пішли на це і глина, і сніги.
У когось він із воску, навіть з хліба.
Є бронзові і кам’яні боги,
Із биркою старою замість німба…
Вбиває цвяхи тілом в них юрба,
Коли розлюбить після вознесіння…
Могильний камінь…
Він мовчить хіба?
Він також Бог.
До сьомого коліна…

Обіймає самотній могильний хрест. Підходить Скидан.

Скидан

Що ж робитимеш, Буте?
Розбиті ми вже… зимою…
Утікаєм кудись?..

Бут

(гордо)

З цього світу, Скидане, чи що?

Скидан

Та-ак…

Бут

До кінця поснігуємо.
Скоро весна. Загоїть.
Ідемо військо збирати,
Під Боровицю…

Скидан

Чо-орт!..

Розтають, мов інейки у кущатих гілках калини. Знову з’являються вже з Гунею.

Гуня

Покалічено нас
Поміж Мошнами й Россю дуже.
Це Миколин був день…
Не жаліли ляхи й калік…

Бут

Гуня, Гуня… Невже ти, Гуня,
Мій друже
Не зненавидів ляхів,
Як я, на своїй землі?!

Гуня

Нам би сильну державу,
Щоб їх поламати і турків…

Бут

(задумавшись)

Ох, держава — неволя,
Але хай своя ж! Своя!
Скільки ж можна терпіти
Сусідів важких тортури?!

Вибігає Голота.

Голота

Я вже теж за державу!
Вже теж за державу я…

Скрізь хрести, як шаблі,
Стирчать із могил по пояс.
Мов дзеркальні шаблі,
В яких відбивається світ.
Учорашні раби
Корчать в ньому таких героїв,
Що столітні шаблі
Стають криваво-криві.

Спотикається кінь.
Недопита роса
Ще у ямах із-під копита.
Усміхається дзвін,
У якому гніздо сови.
З горла зорі пливуть…
Нам над ними ще жити й жити!
А ви кажете, що
“Кінець світу…
Кінець світу!” —
Кажете ви!

Ще ж в колодязі Сонце відбите
Живе і спрагле.
Ще ж високі пташки
Не самотні, бо є в серця…
Нащо ж, нащо ж себе,
Наче скелі, ми порубали?
І обличчя історії нашої…

(Ламає шаблю до коліна)

Переламана шабля ця.

Бут

Добра зміна росте.
Ти, Голото, здобудеш, вірю,
Те, що ми не змогли ще,
Іще не дозріли так…
До держави ідіть,
Щоби не загинути звірами.
І єднайтесь! Єднайтесь!
А зараз — на віче пора.

(В сторону)

Подавайте знак!

Починають сходитися стомлені, зранені козаки. Вечоріє.

Гуня

(до Бута)

Щось це віче подібне
На тайну оту вечерю…

Бут

Скоро прийде Потоцький.
Іди, його зустрічай.

Гуня

Що ж, зустріну.
Піду лиш сорочку виперу.

Бут

Ну, ти, як Святослав,
Ворогів зустрічатимеш.
Світлий, немов свіча.

Гуня пере свою сорочку. Одягається. Зливається із першим снігом, який лапато-лапато забирає кожного від усіх і всіх від кожного.
Бут залишається один. Сумно стоїть серед зими.
Із двох сторін виходять озброєні реєстровці. Серед них Ніс.

Ніс

Ну, збирайсь, отамане!

Реєстровець

За тебе вже нам заплачено.

Ніс

Тридцять тисяч вділив
Сам Потоцький, Кисіль також…

Бут

Тридцять кажете… срібними…

Ніс

Караїмович… дав без здачі нам.

Бут

Що ж, я знав це,
Спочатку я знав це…
Що ж…

З іншої сторони вибігають старі Бутові друзі — Гамалія, Мамай, Голота. Дістають шаблі. Голота кидається на Носа.

Бут

(зупиняє його)

Друже, зараз не треба!
Бачиш, зима настала.
Ти Павлюка врятуєш,
Але повстання — ні.
Скоро весна. А з нею…
Видно, що жертв ще мало.
Буде держава, буде
Вже навесні, по мені…

Реєстровці виводять старого гетьмана Томиленка у кайданах. Заковують у кайдани Бута. Він не чинить спротиву.

Гамалія

(до друзів)

Може, дійсно
Ця жертва потрібна?..

Голота

Він ліпше знає…

Гамалія

Ми програли, програли…

Голота

Та мертві ж вільні уже.
Може, тре’ рятувати?
Тіло візьмуть в кайдани.

Гамалія

Він же ясно сказав:
Збережи для нових пожеж.

Бут

(обертається до своїх козаків, відпихаючи охорону)

Що ж… Я знав. Я це знав.
За державу сильніше серце.
А за серце сильніша осінь —
Сестра судьби.
Зрадив друг.
Ну, чого ж?.. На Іуду й Христос не сердився
Це законний закон
Природи і боротьби.

Лиш цікаво: чи зрада —
Це облітання листя?
Солов’ї виріюють…
Зрада гнізда це,
Чи ні?!
Всі ми люди.
Жити хочемо… їсти.
Я прощаю тобі,
Друже-зраднику Ніс.

Це не тільки вкраїнці!
Так зраджують всі народи.
Просто зганані ми.
Вже відгризли лапу і так.
Запоріжжя одне —
Як кривавий ковток свободи.
Ми — оточені звірі:
Поляки… москаль… турчак…

Я прощаю тобі, мій народе,
Розп’яття тіла…
Хрест висів у мені вже давно.
Я це розумів.
З нами знову зима.
Все нагріла хустина біла.
Прийде знову весна.
Буде знову весна
По… мені, зима!..

В мене син підростає.
Дасть Бог,
Павлюки не вимруть.
Бо ж повстання — одне,
А продовжити рід —
Святе.

За життя ми не знаєм,
Які там, у пеклі, виміри.
Я прощаю усім.
Невдячним нащадкам теж.

Голота

Ти вже втомлений, як
Україна уся, напевно.
Сива кров на волоссі —
Немов на піску татарва.

Бут

Доля — предків душа.
Ми — усі — передбачені древніми…

Хтось

Справа зірки — світити.
А гріє нехай трава.

Голоси

Кажуть, вже складена угода між козаками і Потоцьким. Підписав якийсь Зиновій-Богдан Хмельницький.

9. Зривається завірюха. Всіх забирає. Залишається лише Бут (на передньому плані) — голий, у кайданах, ланцюгах — і силует чорного ката за снігом. Збоку ще одна постать — старого Томиленка, який молиться до Бога.

Бут

(у завірюху)

Ох, сніги… Ці сніги аж по душу мене завіяли…
Зеконом мене, доле,
Трохи мене зеконом.
Хоч однаково чорні
Ліси весняні й осінні…
Працювати Людиною весело.
А орлом?
Був я білим орлом
Десь у сьомому,
В сьомому аж коліні.

Розуміли мене.
Бутом звали мене шаблі.
На списах розпиналась
Душа моя —
Блудниця.
Полювали на мене
Із соколом королі,
Папа чорта бажав,
Адже чортом вважав —
Відлюдником.

Щастя світла безодня
Манила мене крилом.
Пеклокосі шляхтички
Брів батогами били.
Вечорами
Так проклято
З другом сидів
За дубовим столом
І витягував медом із себе
Болі мої прожилі.

Зеконом мене, Боже.
Я — перевізник мрій…
Ця юрба проклинає
І ніжить мене,
Як рану.

То червоний Дніпро,
То гарячий Дніпро
В мені
І я киплю у Дніпрі.
Повстання своєї душі
Вашим
Роблю
Повстанням.

Лід. Варшава бліда.
Плоть димить до небес.
Я кістками згадую Лету.
Кружать ворон, чернець,
Зрадник друг і пес…

А у сьомім коліні
Нащадок
Стає
Поетом…

Кат наближається до Бута. Все зникає у темній завірюсі. Свище, в’ється вітер. Крізь нього чути пісню Мамая:

“В світі така вже спека!
Серце хоче потопу.
А людина-лелека
Покидає Європу.
Мабуть, така вже доля,
Гетьманів України —
Людям шукати волі
Й високо в небі гинути.

Чути знову і знову
Їхню пісню останню:
Скільки в світі любові,
Стільки в ньому повстання.
Мабуть, така вже доля
Лірників України:
Небо єднати з полем
І залишатись винними.

Світить, плаче завірюха.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle