Ішли по вісім вулицею міста —
діди, чоловіки, жінки і діти —
і понад ними нісся дивний гул:
мов стогін сотні скарг, немов скигління,
мов здавлений у горлі дикий плач.
Попереду сивоволосий муж —
високий, у розстебнутій сорочці,
з піднятою угору головою —
це наш знайомий, Ґольдберґ, наш сусід.
Він був не раббі — він був тільки лікар,
він філософію любив і був музика.
(Звичайно він життя лиш рятував,
та довелося рятувати гідність).
Довкола ліс баґнетів на рушницях —
конвой із педантичних молодців.
Шоломи світять в сонці, мов на свято,
і блиск іде від чищених чобіт.
Чи хлопці ці також читали Ґете
і слухали “Тангойзера” й “Ізольду”?
Чи й серед них — філософи й музики?
Мені дванадцять років. Від вікна
мене насилу відтягає мати.
Вона стискає у зубах п’ястук
і кров із пальців маже їй обличчя.
Мене кладуть у ліжко. Я в гарячці.
Мені ввижається в стіні розбитий череп.
Немає тільки батька. Він — в стодолі,
в чужім селі, заритий в сіно, скрився
перечекати ніч, що вдень настала.
Та він — не сам. Із ним сусід наш, Ґольдберґ,
син лікаря, філософа й музики.
То я, Касандра. А це — моє місто під попелом. А це — моя палиця і стрічки пророчі. А це — моя голова повна сумнівів…
Читати далі »
Немов весінній вітер надлетів і радісну в серця приніс відлигу! Благословенне будь, тепло двох тіл, що топиш самоти бездонну кригу…
Читати далі »
Ах, де ти, лицарю на білому коні? (Вже місяць-молодик чарує вечір і в серця спраглого відчиненім вікні з’явилась знову туга молодеча…
Читати далі »
Ніч тиха прийшла і свята, мов молитва, така врочиста. Воістину, Боже дитя народилося в цьому місті…
Читати далі »
Вітер, солоний вітер, що хмарить обрій, вітер, що пахне літом, п’янкий і добрий…
Читати далі »