В благословенній Гурії, у тихім містечку Ланчхуті
Стоїть біля меморіалу сивий, як світ, грузин,
Батько стоїть коло списку у просололій скруті,
Батько стоїть біля сина – в батька такий-от син.
Чотириста вісімдесят високобрових гурійців
Пішло па війну, а повернулось вісімдесят.
Ось туї чотириста біля вічного вогню гріється,
Взявши в дружини, чотириста сивих досад.
Чотириста сивих гурійок вирощують інших онуків,
Ген вони сонце з пенальті забивають у сітку хмар.
Не онук його там гасає, а сусідський цибатий Джанукі,
Не онук на нім повисає, а сусідський окатий Отар.
В благословенній Гурії, у тихім містечку Ланчхуті
Нас зустрічає у хаті сивий, як світ, грузин.
Вісімдесят високобрових підносять келихи куті,
А з ними й чотирьохсотий–одинак його, батьків сни.
Старий перед цим ультиматум поставив своїй сільраді:
– Я буду гостей приймати, ти, Гіві, мовчи,
хоч ти й голова...–
Завмерли у повнім мовчанні вигинисті роги налляті,
Принишкла в зеленім ячанні пахуча тархуна-трава.
– Я слово скажу за гостей! Вони ж бо мені – Україна,
А Україна для мене, ви ж знаєте, цс мій син.
Будьте такі, як небо, воно взяло мого сина –
Я ж знаю, що ваше небо тримає мій син – грузин.
Останній політ був над Києвом у льотчика мого, Нодара!
Мчаді дихнуло гостро. Пандурі мотив осідлав.
1 крил з вісімсот забило в гарячі шорсткі удари,
І Саваоф гурійський плакав собі – сивоглав! –
В благословенній Гурії, у тихім містечку Ланчхуті
Стоїть біля хати з рогом сивий, як світ, грузин,
Брови його злітають, прощальні і сивокуті...
Небо моє над Києвом тримає гурійський син...