Іван Драч

В товаристві джмеля

Ще вчора джміль гудів – сьогодні вже нема,
Застиг від холоду, ледь лапками він меле,
Крилята задубілі не здійма
І тихо й тоскно дивиться на мене.

Беру його із затінку, кладу
На щире сонце – в затишок осоння.
Джмелями літаки собі гудуть,
1 джміль до них гуде собі спросоння.

Я потім забуваю про джмеля.
А він нагрівся, з рукава стартує,
Та щось йому така важка земля,
Та вітер ним, підраненим, гордує.

На ньому светрик чорно-золотий,
У нього груди ніжні, щирозлоті.
– Лети,– шепчу йому,– лети, лети,
Бо нам життя не в льоді, а в польоті!

Вже полудень. Аж чую – джміль гуде.
Куди там тому грому-бомбовозу...
Розправив крила, розігрівся день,
Летить джмелем навстріч зимі й морозу...

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle