На Уїтменівські мотиви

Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик,
Запитав мене, аж зітхнув, запитав:
«Трава – що воно таке?» – запитав мене син.
І приніс мені з лугу – штанці взеленив –
Оберемочок цілий, і кинув його на долівку,
На пахку лепеху з корінцями рожсвоколінними,
І на скатерку кинув, і сів біля мене на лавку,
І забув вже словами, тільки очима ще запитав:
«Трава – що воно таке?» – запитав мене син очима
І підсунувся, ще підсунувся і плічком своїм
ще запитав.
Що ж мені відповісти? Менше від сина я знаю
І більше від сина не знаю, що ж то таке – трава...

Може, це прапор мій з шовку зеленого,
Прапор надії на штурмі вітрів,
Що між буття, між ниття цілоденного
У полум'ї віку іще не згорів.
Може, від бога зелена хустинка,
Що вбереглася від сопел ракет,
Та за велінням земного годинника
Сповідує смерть, загусає в брикет.

Сонячна пташка з зеленими крилами,
Пахкий ієрогліф з таємних родин...
Якби ж він в контексті, давно вже
відкрили б ми,
Хто він, такий та сякий, за один!

Цвинтарне зілля, містичне, побрижене,
Стріла хлорофілу на зграю чортів,
А потім, як є, під нулівку підстрижене
Тупою косою між чорних хрестів...

«Слава смерті – служниці життя,
Чорнорукій, задастій, невтомній,
Що траву насіває! Нема вороття
Людській долі – пісній чи скоромній!

Як безсмертя зоветься? Трава!
Як трава озоветься? Луною
Про людські безберегі дива,
Гей, увінчані поспіль травою.

Кругообігу, сивий диваче,
Мчиш собі по тунелях трави
З голови – аж історія плаче –
До амеби – не до голови».

Забиваєш нам баки ти знову,
Що не згине і пучка трави...
Та й трава починає вже мову,
В людських мозках розторгану мову
Про початок новий – з голови...