Буває: туга — космічна:
Quelle est cette langueur qui pénètre mon cœur?

— за Верленом.

Самотність тоді — це смуток,
це тихий, осінній дощ —
мудрість ранньої зрілості,
що скидає останнє листя дитинства.

Буває: самотність — творча:
тоді
у вікна твоєї душі
вривається вітер ілюзій:
він розбиває реальність
на сотки кольорових скелець,
а ти із них укладаєш вітраж
для храму.

Та є ще самотність — смерть:
коли ласка любого тіла
не проходить крізь чорну вуаль,
що зависла
на найрідніших навіть людських душах,
коли ніщо, ніщо не стоїть між тобою
і космічною ніччю,
хоч поруч,
здавалось би — тільки рукою сягнути —
все, чого прагнеш.