Марта Тарнавська

Третє відкриття америки

1. Балада про срібний ключик

В рові, ледь помітний для ока,
неначе порослий землею,
зчорнілий, а може й іржавий,
лежав зачарований ключ.
Ходили повз нього недбало:
в кого власні кращі ключі,
в кого сумнів: ну, що ним відчиниш?
От якби він іскривсь діамантом,
якби грався хоч золотом сонця!

Підняла я старенький ключик.
І ось вдома сиджу вечорами
і відчищую землю і цвіль
поволеньки, терпляче, з любов’ю…
І з-під щітки, з-під рук, з-під фланелі
пробивається срібний блиск —
несподівана радість: срібло.

І беру я, збуджена, ключ,
і тремтячим, непевним жестом
устромляю в залізний замок
величезної скрині, що в ній
заборонені досі скарби:
Чосер, Мілтон, і Вордсворт, і Байрон.

А тоді — у захланнім дурмані —
мов скупар-багатій у гарячці,
я біжу до наступних скринь:
тут пірати з усього світу
навезли віковічних скарбів:
тут в єднанні понадчасовім
поруч Плутарх, Конфуцій, Вольтер…
Скрині рядом стоять у підвалі,
мов бочки у пивниці вин,
і я п’яна, я п’яна, я п’яна…

Я не звикла надміру пити:
мені треба повітря, сонця…

Але срібний ключик на шиї,
новознайдений мій талісман,
це memento: в льоху моєму
ждуть рядами: коньяк, арманьяк,
і бурґундське, й шампанське, й кларети,
і піно-шардоне, і сотерн…
Тут потрібний режим смакуна,
не шаління безумних пиятик.
Кожен раз, як зійду у підвал,
несподіванку доля готує.
Ось іду і злякалась: це що?
Чи не злодій добрався до скрині?
Бачу: власним ключем відмикає
і такий же сп’янілий, як я!
Ах, співвласник, п’яниця, товариш!
І знайшлось товариство п’яниць,
всі з ключами до дивних скарбів,
що їх вкрасти й продати не можна.
І ось сходимо ми у підвал,
кожен з нас, щоб окремо п’яніти,
і, сп’янівши, брататись до ранку
дружнім співом хмільного екстазу.

2. Мораторій

Стадіон футболістів сьогодні
відступили незвичній справі:
тут скликають народне віче —
мораторій проти війни.
Ось ідуть: активісти-студенти,
співробітники і професура —
колектив-університет.
Ось ідуть, щоб у зіткненні поглядів,
на одвертому вільному форумі
передискутувати проблему —
наболілий розпач душі.
Ось ідуть несподівано збуджені
цим бажанням прилюдного вислову,
і готовістю встати і бути,
і назвати себе дисидентами.

Тут не ждуть “директиви згори”,
тут не хочуть “подобатись масам”,
тут — свідомість, що збір цей — ядро
ліберальної совісті нації.
Тут здорова запліднена матиця
дев’ять місяців думку вирощує
у вагітності контемплації,
і тоді лиш у болях пологів
народитися може ідея.

Наче брила мокрого снігу,
яка котиться з гір у долини,
і щокрок — наростає у силу,
і щокрок — поновляє швидкість, —
так відважна ініціатива,
так ось думка, що сказана впору,
може дати потрібний поштовх
для лавини народного руху.

Завтра, може, газети осудять
мораторій цей наш, наче єресь,
а за місяць країну змиє
резолюцій незвичних повінь,
і до року цю єресь включать
в політичну плaтформу партій…

Повна труду, складна і повільна
ця дорога демократії:
це — не спалах вогню екзальтацій,
— не геройство одної днини,
це — не фрази патріотичні,
це — не вірнопоклонні заяви —
тут потрібна цивільна відвага,
щоб не завжди плисти з течією,
щоб у сірій щоденній праці
заступатись за власну гідність
і за право свобідної думки —
не своє лиш, але й опонента.

Про рослину свободи кажуть,
що її підживити треба
часом жертвою свіжої крові.
Та забули сказати романтики,
що рослина свободи не виживе,
як її не підлити щоденно
гірким потом упертого труду.

Інший спорт в стадіоні сьогодні.
І — вчорашній німий глядач,
в мовчазному спостеріганні
зачарований дивним спектаклем, —
я зійшла із високих трибун
і сьогодні я теж — на арені
беру участь в незвичному спорті.

3. Синтез

Бібліотекар, професор права,
і директор найбільшої в світі
бібліотеки правничих наук,
друг мій Морис сьогодні саме
на вершинах своєї кар’єри.

При вині, у професорськім клубі,
каже Морис: “Ти знаєш, учора
я отримав листа-спокусу:
запросили мене заснувати
научну бібліотечну централю
у новім університеті
недалеко від Єрусалиму…”

“Та невже ти для цього лишив би
свій достаток, безпеку, кар’єру?
Заплановані книги? Видання
розпочатих нових монографій?”

“На посаду мою,” — каже Морис —
“безконечна черга кандидатів…
Але там — там бракує охочих —
і суперників в мене немає…”
Усміхнувся: “Казали: збудую
арсенал ліберальної думки,
щоб тримати баланс рівноваги
в центрі рідних тоталітаристів…
Є потреба, є фонди… Та план цей
нездійсненний, хіба, що будуть
живі люди з душею, із серцем,
що схотіли б принести у жертву
свій здобутий у світі досвід…”

Каже Морис: “Я бачив, як важко
на основах тисячолітніх
будувати нове суспільство.
Там потрібні здорові руки,
там потрібна здорова думка,
там потрібні знання і розум
щонайкращих спеціалістів…”

“Ти наважився? Справді поїдеш?
Але ж корінь твій — тут, у Нью Йорку?
Чи ж не тут і твоя батьківщина?”

“Нью-Йоркчанин я з діда і з прадіда,
і напевно на старість вернуся
доживати десь віку у Бруклині!
Але я — не забудь — теж нащадок
віковічної тої культури,
що єднала розсіяний нарід,
що з грудей з молоком материнським
в дітей віру поїла і мрію
про обіцяний край Ханаану —
борг історії в мене на плечах —
його мушу сплатити із честю…”

При вині, у професорськім клубі,
ми ще довго сиділи, до ночі,
і крізь вікна, у темряві міста
увижались мені, наче привид
наддніпрянської фата-морґани,
криті золотом бані столітні
мого рідного Єрусалиму.

1975/1978

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle