Зустрів сьогодні кіз. Побачився із дятлами.
І табуну беріз кивнув своїми патлами.
Знов падав і вставав. Як у дитинстві – знову!
Знов на лижні шукав якусь забуту мову,
Де ліс мені шептав усі свої догани
Та нелинь-дуб гримів у всі свої органи.
І сойки пурхали у пазухи соснові,
Прості, як світ оцей, такі ж і загадкові.
Та вдалині чиясь вівчарка валувала,
Бо слід у лісі щез – лисиця мишкувала
І плутала сліди. Як важко знов звикати,
Бо тиша ставить скрізь священнії гармати,
У вуха лоскітно б'ють дзвонкові снаряди –
То серце тяжко б'є, немає серцю ради!
Що душу вкутає? Чому вона боляща?
Чому вона себе шукає в білих хащах,
У хвищах снігових, у протоптах лосиних,
Де літом кислий дух стояв від гнізд осиних?
Метелики хвостів між стовбурами щезли,
А день стоїть, як дзвін, громохкий, величезний,
Дарований мені, ще день, ще мить, ще подих,
Ці сосни срібляні у золотих розводах,
Ці граби в светрах зеленню паризькою
Ядуче в очі б'ють, немов шмагають різкою,
Ці вудлища ліщин, тонесенькі, дитинні,
Ці проблиски льодин, немов сережки сині...
Чому болить душа? Чому вона боляща?
Чому вона тяжка? Чому все важча й важча?
Це притяга земля. Це кличе все до себе.
Хай наді мною сонце синьонебе,
Та кличе корінець, і грудка, і лозина,
І вітром кресана непрохана сльозина,
Це притяга земля щороку дужче й дужче,
Хай. маю серце з сонця невмируще,
Та все земне – землі. Бо ж матір має право!
Міркую собі так, тривожно, нелукаво,
І п'ю цей день до дна – цей день, цю мить, це
диво,
Що творить письмена жорстоко, та правдиво...