Що вже нам питати: хто ми? де ми?
Забувати внукам не з руки
Шрамами написані поеми,
Вишиті шаблями сорочки.
Як останню заповідь для сина
З материнським хлібом на столі:
“Не топчи найпершу батьківщину,
Коли йдеш до іншої землі.
Запитай у вітру, нащо жити,
А у моря — нащо сіль і даль.
Але щоби умирать навчитись,
Треба бути — “плавити кришталь”.
І коли заквітне терен в пісні,
Підуть в танець зранені вовки,
То уже вертатися запізно.
То уже прийшов ти навіки.
Можеш мати шаблю, можеш свічку,
Можеш жінку, золото, струну.
Але як Чумацький Шлях покличе,
Ти згадаєш бабу кам’яну”.
Страх і сміх за верхніми дверима.
І нема — ні хто, ні де ми є.
Та заради золотого Риму
Світ поета запросто проп’є.
Та заради золотої рими…
Летіти вміли. Не вміли впасти. Хтось дряпав двері своєї пастки. Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші. Тут всі давальці дурні й хороші…
Читати далі »
1. Початок десятого століття. 5 травня. Свято вічно юної богині Лелі. Красна гірка поблизу села Вибути. Голоси дівчат…
Читати далі »
1. Рання весна. Вечір. Ліс. Табір розбійників. Трусить уже теплий, зеленуватий сніг. Протяжний свист супроводжує з’яву Бута (Павлюка…
Читати далі »
Попробуйте цей вірш… Так пробують черешню. Так пробують уста Устами і вином…
Читати далі »
Неосінь. Шампанське. Собачий гавкіт. В очах буржуазних загуслий мед. В розбитому дзеркалі я і мавки. А радіо каже: “Парад планет…
Читати далі »