Некрологи ровесників спалюють мої очі.
Іржавіють друзі і в кар'єру люто спішать.
Сни не збуваються. Глобально безсонніють ночі.
Глухі все не бачать. Сліпі задубіло мовчать.

Кожен день зачинається тяжкою рипучою лядою.
Ранок все важче і важче сонцю її одчиня.
Набутки свої так жорстоко тепер оглядую
При безжальних юпітерах білого дня.

Вправляю словам сустави і юні суставчики.
Ладкаю й мамкаю, од перестраху все бережу.
Ті – в ополонці купаю, ті – в літеплі, бо
ласкавчики,
Чикрижу ножем непотріб, вдячний за це ножу.

Ті хвалу на душу старанно вивіюють.
Ті виважують ревно затяту кинджальну хулу.
Крізь шпіцрутени слави і неслави ротату завію
Вогонь за вогонь шаную, золу за золу.

Вивіреність приходить і навіть влучання в десятку.
Чому ж кортить точну кулю послати по молоко,
Може, себе наздогнати і в себе вліпити, як в згадку,
Коли саме моцартіанство було мені за закон?!

Некрологи ровесників морозні, як хуртовина.
Іржавіють друзі – і не буде вже їм вороття.
А Правда велика стоїть, як мала невідчепна
дитина,
І ціни вимагає за себе завбільшки в нерозмінне
життя...