Як ховали два Майбороди Малишка,
Як землі закривалася чорна книжка,
Як земля проковтнула усе, іцо могла,–
Від східних зіниць до гіркого чола,
Від карого усміху до любистку розмови,
Від сліпучого успіху, від шаленої крові,
Від скорботи розлогої до стоногих турбот –
Як цвинтар наївся на повен рот:
Стояли два Майбороди – розгублені діти.
Не знали, в який себе бік подіти,
Гіркотно не знали, скорботно не знали
І жестами щось, як німі, розмовляли...

Сонце стояло сліпуче, як в пісні,
Хмари, як труни, неслись лиховісні,–
І от понад Байковим пантеоном
Піднявся рушник над Малишковим економ.
Із пісні піднявся, розкрився, як мева,
І крилами білими бив об дерева.
Злетів над автобусами і над вінками,
Над заломленими од туги руками,
Над лихим поговором, де зненависть люта,
Над гінким осокором, де вимерзла рута,
У небо полинув, легкий, як пір'їна,–
Внизу замерзала од сліз Україна.

Що ті гризоти? Марниці пропащі.
Літа тон рушник понад ріки і хащі,
Б'ється душею поета шаленою
Понад ордою пісень тьмочисленною,
Понад тихими водами, понад ясними зорями –
І тихо вертається з серце з докорами,
Де мнозтво пісень з тих докорів ростиме...
Та тільки у Майбородів нема побратима.
І в нього немає. І в мене немає.
А пісня без слова дзвінка та німая.
І от стоїмо, як розгублені діти,
Не знаєм, в яке ж себе слово подіти,
Гіркотно не знаєм, скорботно не знаєм
І жестами все, як німі, розмовляєм...