I.

“Чи добре відійти від батьківщини
і весь свій вік прожити в чужині?
(Хоч би які були на те причини!)”

Я знаю, що ти скажеш, друже, — “Ні!
Хто раз пішов у світ, щоб не вертатись,
той біль і гріх рахує в множині:

не може він на рідну землю стати,
ні житом на чорноземі рости,
ні коренем у глибину вростати,

ні словом рідним, теплим і простим,
ділитися з людьми, неначе хлібом,
ані в прийдешнє зводити мости

синів синами й внуками — малі бо
в обличчі невмирущості народу
політики, що вправо йдуть чи вліво.”

“Так. Еміґрант — без дому, і без роду,
мандрівником самотнім йде у світ,
планети дивну пізнає природу,

відгадує прадавній людський міт
і вчиться жити з гідністю, на волі,
чужих батьків вивчати заповіт,

і, зрозумівши суть складної долі
народу, що страждає від прокази,
шукає ліків — вперто і поволі —

і гине в ролі цій, як камікадзе.”

II.

“Чи можна жити в світі без любові,
без ніжності, без людського тепла,
без дружньої і щирої розмови?

Скрізь розцвіли зрадливі квіти зла:
чеснота нині — хамства панування,
підлота павутиння розплела…

Чи всі шляхи ведуть в розчарування?
Невже не буде за любов і труд
слів вдячності, заплати і признання?

Як сплямить чисту душу лайки бруд,
як заплює брехня все найдорожче,
що лишиться з омріяних споруд?

Чи у фіналі життєвої прощі
уже нема рятунку для душі,
щоб у житті лишитись переможцем?”

“Життя — не торг. Думки про зиск лиши!
Любов — сама в собі є зиск прекрасний
усім, кому вона — життя рушій,

хто вірний сам собі і мрії власній.”

III.

“Де твій читач, поете-еміґранте?
Хто купить віршів наболілих том?
Навіщо доторкаєшся до ран ти

старого слова творчим долотом?
Самотній ти — ніхто не знає хто ти!
Живи, як всі! Чому б не йти з гуртом?

Чому без гонорару й заохоти
плекаєш дивний цей анахронізм?
— Вмирає мова наша, дон Кіхоте,

не в моді ліберальний гуманізм!
Візьми ось мову кращої з імперій,
прийми новий і всемогутній “ізм”

і відчини собі в майбутнє двері:
там — замість книг — комп’ютер і екран
твій вплив на маси понесуть в етері

могутніше, ніж Біблія, Коран…
Не наживеш великого добра ти,
як будеш лиш останній з могікан!”

“Спасибі за пораду, любий брате.
Я знаю: ти говориш без злоби,
та в мене вже ніяк не відібрати

того, що я всім серцем полюбив.
Цілющий лік у розпачі і тузі
цінніший за коштовностей скарби:

поезія — одна із тих ілюзій,
що надають життю і глузд і смак;
із нею ми — в довічному союзі.

А мова рільників і кожум’як,
бабусь неграмотних, дядьків упертих —
не дасть себе усмертнити ніяк:

не раз призначував її до смерті
всесильний імператорський декрет,
але вона уже не може вмерти

поки живий хоча б один поет.”

IV.

Ось знову — смерть. І звужується коло
близьких людей, що разом йшли в життя,
і дише пусткою юрба навколо,

і ближчає нірвана небуття.
Все, що в житті здобув, що мав, чим жив, —
під знаком вічності — лиш суєта…

Хто віри ласку-казку заслужив,
той нагороди жде на тому світі —
(хоча за ним ніхто ще не тужив…)

Чи варто без ілюзій і без мітів
прожити зайвий день на цій землі
в безглуздого страждання лихолітті?

Чи варто йти у непроглядній млі
до цих пізнань, що недоступні людям?
Весь поступ людства — іграшки малі

у космосі, що був, і є, і буде…
Який життя людського сенс і зміст?
Чим виповнити безпросвітній будень?”

“Людина на планеті — мов турист,
що раз в житті поїхав в Україну:
вбирай у себе атмосферу міст

і простір піль, і мову солов’їну,
і велич гір, і квітку у росі,
шукай в юрбі заховану людину —

молися проминаючій красі.”
1982