Випадає щодня прибиратися,

наче на свято.

Випадає співати на людях —

сумна не сумна —

Про дорогу, яка собі є і не буде питати,
Звідкіля ти, козаче, війна тобі чи

не війна.

Вже отак тобі так, що нікому

нічого не мусиш.

На хвилинку прийшов, привітався

і впав, як усі.

Напитав собі тіло, і тричі покликану душу,
І те небо, в якому вже час потойбічній росі.

Де нарешті вже можна

розбігтися і полетіти,

А тоді, забуваючи мову, себе віднайти.
Виглядати, чи вже повертаються стомлені діти
З тих порожніх світів, де не буде й тобі гіркоти.

Де не треба знічев’я нікого ніколи

любити,

Посміхатись крізь сльози снігам,

небесам і лісам.

Де однаково — жити, писати, кохати чи вбити.
Коли сам собі сам — і радієш,

бо сам собі сам.