Сходило сонце променисте
i бачило, як на скелисте
узгiр’я вийшли за байрак
повстанцi, що промаршували,
задивленi у сонце й в Галич,
що виринав iз раннiх мряк.

Згадавши Олi вiщування:
– Я згину в бою, у змаганнях! –
Жук думав: – Вiчнiсть, час,
життя єднають нинiшнє з минулим.
Вiдчула Оля серцем чулим,
що свiт – це духа розкриття,

що в свiтi все панують – мiра
й закон, записаний в сузiр’ях,
тому вiд долi не втечеш.
Щоб нарiд йшов до визволiння,
була потрiбна дань терпiння
i крови вiйськ повстанських, стеж.

Бог, Провидiння безупину
ведуть народи i людину
їх тугою, щоб жить, рости
так, як закон, що дiє в свiтi,
веде планету по орбiтi,
провадить зорi до мети.

Як в зернах, у корiнню, в цвiтi
майбутнi овочi укритi,
так з вiри, з туги, мрiй, хотiнь
зростає бур воєнних подув,
i доля всiх синiв народу,
й майбутнiсть дальнiх поколiнь.

Бiй програний, в нас жертв багато,
та в свiтi не загине й атом,
i вiчно житиме наш труд
так, як живе в народнiх силах
труд Осьмомисла i Данила –
князiв, що боронили люд

Все, що жило у царствi духа,
як прочуття, як мрiя, туга,
ожити мусить на землi,
i в наших битвах, нашiм зривi
народу дух з рабства нас вивiв
на путь борцiв, у лiт орлiв.

Бої повстанськi нарiд збудять,
i з них так, як дуби з жолуддя,
зросте держава, волi храм,
з малого змагу змаг великий
постане, як з джерельця рiки,
здiйснить ту цiль, що снилась нам.

Встає народ, повстанськi чини
вже пiдiймають iз руїни
святинi, села, городи,
а пiсня про повстанську славу
борцiв скликає в нашу лаву
ступати в наших вiйськ слiди.

Так, споконвiку в Божiм плянi
було повстання партизанiв,
i хоч схилився їхнiй стяг,
то Україна в силах дужча,
бо вже мiцнiла в наших душах,
в дiлах повстанцiв i в серцях! –

Повстанське вiйсько непоборне
дiйшло в боях над море Чорне,
й отаман Жук понiс братам
новi, святi кличi дружиннi:
– Народам воля i людинi,
героям слава i борцям!