Олесь Бабій

Гуцульський курінь

(Уривки)


І.
На заході війна згасає блиском ватри.
На сході палахтить червоний, лютий гнів.
А до гуцульських сіл прийшли військові карти,
Щоб легіні пішли обороняти Львів.
Вітри осінні рвуть з дерев листки останні,
Вітаючи зиму, несуть їй дар з намист,
А в селах дива див: якісь казки весняні;
Приніс взимі весну той перший падолист.
По селах йдуть війти бундючно і пристойно,
Стукочуть до вікон хатин сільських, курних:
- Вставайте, легіні! Знов треба йти на войну;
Боролись за чужих - борімся за своїх!
Із долів вісті йдуть: нові там хмари звисли -
З панами бій іде під Львовом, Перемишлем!
І хлопці всі встають. Ідуть гуртом плаями,
Прощають мовчки знов смерековий поріг.
А матірня сльоза пливе, пливе слідами -
На грунях, на верхах біліє перший сніг.
Вже машерують хлопці долиною,
Лугом доріжкою,
Білим піском.
В путь невідомую, в путь соколиную,
Попід смерічкою,
Попід ліском.
Ладно сосниною всі закосичені -
Всі до одніського, всі як один.
Трошечки п’яні всі, замогоричені,
Бо на прощаннячко пили за ринського
Дєдя, і мама, і син.
В них наопашки їх сердаки,
Йдуть не як легіні, а як панки.
Десь плаче, плаче дівонька:
«Щаслива вам мандрівонька!»
Та хлопці в сміх. Навіщо сум?
Підсвистують всі гучно в такт
І підтанцьовують йдучи,
Сокирами виблискують, співаючи
Бундючно так:
«Єсть у мене топір, топір та кована бляшка,
Научу я москалика та і того ляшка».
Ідуть розспівані, веселі.
Земля дуднить під марш і спів.
Тінь Довбуша стоїть на скелі,
Благословля своїх синів:
«Повернете ви вільні в дім,
Лиш ідіть слідом моїм!»


II.
Як опинивсь курінь гуцульський
Аж у житомирських лісах,
Скоїлася пригода славна.
А сталося воно ось як:
Стояли хлопці на заставах,
Далеко десь блукав патруль.
Утихли бої, свисти куль,
Тоне в сотнях гульня, забава.
Вістун сидів собі на возі,
У карти грав з кухарчуком.
Грицько ділив та при дорозі
Тютюн з Петром - над капшуком.
Старшини спали на покосах,
А джури прали сорочки.
Варили курку й зовсім босо
По воду бігли до ріки.
А наймолодші ті рекрути
Ще муштрувалися забавно:
«Позір. А випни, хлопче, грудь.
На плечі кріс. Ну справно».
І всі хлопчиська на команду
Ішли в марші, мов на параду,
Та лаяли Дмитра, небогу,
Що він не вміє трафить в ногу
І там, де треба ставить праву,
Він тиче ліву на неславу;
А як хорунжий: «Стій!» - накаже,
Дмитро забудеться і ляже
Або десь далі машерує
І все наказу мов не чує.
А кашовар над баняком
Стояв, варив печені кус
(Його всі звали шміраком,
Бо був брудний, мов сажотрус).
А Гнат-заблуда чистив кріса
Якимсь тоненьким мотузком,
Кленучи, що усе залізо
Вже переїла ржа цілком
І сотник не дає спокою,
Що не шанує Гнатко зброю.
Таж шанувати зброю треба.
Звідки нову дістанеш, з неба?
Таж нині деякі герої
Ідуть у бій з ціпком, без зброї.
Не озброїла нас шаблями
Ні Франція, ні інша мама
Так, як зброїть тих ворогів,
Що проти нас з усіх боків.
Десятник Смик, чванливий паливода,
Оповідав раз тисячний пригоду:
«Як я в Карпатах бився з москалями
(А мав тоді мадярочку вродливу),
Тоді я сам забрав в полон, на диво,
Весь полк московський. Власними руками
Цісар Франц Йосиф припняв мені медаль,
Що? Показати? Медаль згубилась. Жаль».


III.
Пішов курінь десь у запілля,
Знов до мужицьких тихих хат,
На радість вдів, сільських дівчат.
Ну, і почалася ідилья:
За кілька днів так зжились з військом
Дядьки й бабусі, мов з синами,
Що навіть діти баби Галки
У клуні спали зі стрільцями
І грались з ними цюцюбабки.
І грались з ними цюцюбабки.
А наш Василь, хоч і булавний,
То був тепер такий забавний,
Що діти їздили на ньому,
Ніби на шкапі, біля дому.
І син хазяєчки Євдохи
Старшинам скуб чуприну трохи
Й допитував: «Скажіть мені:
Цукорки є в Галичині?»
А наш вістун теж бавив діти
І приносив ляльки та цвіти,
Кормив сирітку молочком,
Як бідна та смутна вдова
Ішла до лісу по дрова
Або десь їздила по сіль
Аж до Одеси, двісті миль.
її синочок-карапузик
Все вістуна тягнув за вуси
І кликав та кричав завзято: «Візьми на руці! Тату! Тато!»
А візники старі з обозу
Саджали на коня дітей
І вчили, їздить як кіннота.
В дітей до того є охота,
Тож їздили, і не одно
З коня скотилося в багно,
Розбивши десь об камінь носа.
Та все ж і дальше дітваки
Вганяли разом зі стрільцями,
З рушниць стріляли в вікна мамі,
Вели війну, мов козаки.
Навіть для збитків, Боже милий,
У баби хату підпалили.
Бо грались, як то комуніст
Палив село в великий піст.
У мужиків стрільці - як гості,
При чарці йдуть розмови прості.
Рядила не одна бабуся:
«Большевики коня взяли.
Чубату курку й жовте гуся
Аж ген у Москву завезли,
Мабуть, для Леніна самого,
Бо голодом скарав їх Бог
За вбивство батюшки царя.
Тож комуністи брали хліб,
Вінки покрали у дівчат».
(Стрільці у сміх на скарги ці:
Гріхи ці має і наш брат.)
І нарікали знов бабусі,
Що два китайці рудоусі
Шукали в церкві ніби зброї,
З престолу вкрали срібну чашу.
(О, диво, що Господь їм рук
Не поломив за кривду нашу
І не змінив у грудку соли
Тих, що безчестили престоли).
А потім дід один понурий
Оповідав до сходу сонця,
Як то було під Порт-Артуром,
Як утікав він від японця.
Та що й казать! Тут шкода слів.
Чудна це була, мила хвиля
Життя стрільців і мужиків,
То була лиш одна ідилья...


IV.
...І тихо. Ніч. Посеред піль
Замерехтів Голгофти шпиль.
На Схід! На Схід! А перед ними
Країна - хаос, пітьма, міт.
Та йдуть гуцули і голосять:
«Із хаосу най стане світ!»
І вірять, вірять в горде чудо:
Вкраїна Богом, творцем буде!
Із глини мертвої, із тьми
Сотворим світ, сотворим ми!
І рано хлопці вдарили
Біля сільця,
Розхмарили
Свої серця.
Ідуть вперед.
О, що за похід, що за лет!
Ступають кроком стомилевим,
І ближче Київ кожну ніч.
Красноармійці, наче меви
Сполошені,- усі врозтіч!
Ідуть гуцули.
І нагайці
Вже не свистіти над селом,
Вже не будуть чужі китайці
Знущатися над мужиком.
Не кине вже черкес дитини
Мужицької в огонь живцем.
За рідне словечко «Вкраїна»
Уже в тюрму ми не підем.
Вже не спалить жидок-комісар

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Олесь Бабій»