Олесь Бабій

Орлик

То нiч була холодна i понура,
То нiч була сльотава i сумна.
Над мiстом люто скаженiла буря
I плакала дощами край вiкна.

В таку-то нiч у городi чужиннiм,
В кiмнатi темнiй, як глибiнь печер,
Сидiв вигнанець при своїй дружинi,
З лиця її гiрку сльозу утер.

В очах жони вiн вичитав утому
I бачив болю на лицi печать,
Важкого болю, що нiде, нiкому
Не зрадиться, що вмiє лиш мовчать.

I так озвавсь вигнанець до дружини:
– Ти тужиш знову, ти сумуєш знов?
– Так, мужу мiй, мене до України
Знов кличе серце, українська кров.

I плаче знов душа моя iз болю
За шумом хвиль срiблястих на Днiпрi,
I за ланiв пшеничних шумом в полю,
За церквою старою на горi,

За пiснею, що, наче степ, безкрайня,
Ласкава, наче матернi слова,
I таємнича, наче духа тайна,
I як душа – всетворча i жива.

I тужу я за тим народом нашим,
Що з-мiж усiх народiв на землi
Менi здається досi вiн найкращим,
Найлiпшим навiть в помилках i в злi.

Ах, через злобу ворога й захланнiсть
Ми, як те листя, зiрване з дерев,
Багато лiт тиняємось в вигнаннi,
Неначе стадо бiдних, блудних мев,

Що понад морем линуть в бурю люту
Над спаленi, розбитi кораблi.
Як б'ють громи в кожнiсiньку мiнуту,
Нiде не видно берега, землi,

Нi острова не видно для спочинку,
А гнiзда всi згорiли в далинi,
Нераз здається, що ось за хвилинку
Потонуть меви в моря глибинi.

Ми, вигнанцi,– заблуканi тi меви,
Яких затопить море, океан.
О, рiднi села українськi, де ви?
Остав лиш спомин – бiль пекучих ран.

Невже, невже скитатись нам навiки,
Вмирать ось тут серед чужинних стiн?
О, вороже наш лютий! Понад рiки
I понад гори шлю тобi проклiн! –

Схилив чоло вигнанець i промовив:
– Не проклинай, дружино, ворогiв!
Вся мудрiсть, правда у словах Христових;
Христос любить i ворога велiв.

Не ворог винен, що наш край в неволi,
Такий життя закон, такий звичай:
Бур'ян там мусить вирости на полi,
Де не посiяв ще пшениць ратай.

Де не орав орач ще скиб плугами,
Там виросте тернина i будяк,
Там криються гадюки мiж кущами
I блудить вовк, лукавий, злий хижак.

Лиш той пожне пшеницю, хто посiє,
Життя дає лиш те народу в дар,
Що сам народ собi здобути вмiє,
Що сам принiс життю вiн на вiвтар.

А ми, як той хазяїн непутящий,
Що прагне тiльки жати, не орать,
Що все готовий свiй загiн найкращий
I жидовi за мед, вино продать.

Народ росте, як дерево i квiти;
Iз ґрунту свого, з рiдної землi
Вiн має черпать сили, соки скритi,
Вростать корiнням в надра, в глиб рiллi,

А ми чужої правди слухать радi,
Як оси, що з чужинних пiль мед п'ють;
Ми кущ тернини, на якiм крилатi
Чужi пташки вигiднi гнiзда в'ють.

Бо в нас лиш той народовi був вiрний,
Хто втратити нiчого i не мав,
Хто вбогий духом був, хто був покiрний,
Кого нiхто за вiрнiсть не карав.

Хто ж був мудрець великий чи учитель,
Нiс духа скарби до чужих скарбниць,
Хоч повелiв Господь наш, Сотворитель:
Будь сторожем своїх святинь, границь!

Бо й птиця гнiзд вiд ворога боронить,
А Юда, що за грiш продав Христа,
Умерти мусiв, бо життя закони
Стоптав, бо проти Бога вiн повстав.

I ми тому страждаєм на вигнаннi,
Що потоптали ми закон богiв:
– Будь вiрний правдi навiть у стражданнi,
Собою будь i серед ворогiв!

Бо в царствi духа доля важить чини:
Нема заплати, де нема заслуг.
I той народ терпить, вмирає, гине,
В котрого сам себе вже зрадив дух.

Ми прагнем волi, щастя i держави,
Та ми не прагнем труду й боротьби;
Лиш пiснею себе народ наш славить,
В нас мрiя, скарга – зброя душ слабих.

Не чин, а плач – то наша оборона,
Не меч, а плуг все снився нам у снi,
Тому наш край без рiдного закону,
Тому закон дав ворог вiтчинi.

Бо ми умiєм слухать лиш чужого,
Своїх пророкiв топчемо в багно
I кличемо самi варяга злого,
Щоб панував над нами,– як давно.

Ми сильнi в бою тiльки мiж собою,
В крамолах, де iде на брата брат;
Як надлетить злий ворог сараною,
Ми вмiєм лиш втiкати з рiдних хат.

I дух наш досi – дух слуги, не пана,
Слуги, що жде лиш на чужий наказ;
Тому наш край – кривава люта рана,
Тому наш край – руїна раз у раз.

Народ у серцi носить власну долю,
У власнiй кровi, в жилах, у душi,
В терпiннях наших бачу Божу волю,
Тож я молюся Богу у тишi,

Щоб з мук i з болю, з горя на вигнаннi,
Iз крови тих, що в тюрмах смерть знайшли,
Зродивсь народ новий, що у змаганнi
Шукає щастя так, як льви й орли.

Щоб наш народ став вiльним будiвничим,
Що сам будує дiм свiй i свiй храм
Як твiр найвищий, богочоловiчий
На славу Богу й нам, його синам.–

Втихала буря край рiки Секвани,
Сходило сонце вже над небозвiд;
Через вiкно глядiв кудись гетьманич
З дружиною далеко, ген на Схiд!

 

Мюнхен, 1945

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Олесь Бабій»