І Україна очі в очі
Стоїть зі свічкою в руці…
Тобі судилось навіть не сивіти,
А проминати те, що не мина.
Ти брав по-парубоцькому
трембіти.
Ти чув, як глухне
нарвана струна.
Бо їй, струні, так легко
у зажурі,
Так вільно й божевільно,
хоч заріж.
Та й що казати?
Гетьманують джури,
Що не на себе переймали ніж.
Їм чорно — пожалій.
Тобі не темно,
Що надбано — усе на
вітряки.
Над попелищем, як твої знамена,
Гойдаються терни і будяки.
І вже не сам,
а сам із самотою,
І все одно — живи чи не
живи.
Солом’яною вкотре головою
Отам, де не буває голови.
Не літні — позалітні,
позавбиті,
Плече в плече, де сліпає сова.
А верхи у світи —
і наче влиті.
Цілуйте клямку.
Клямка вікова.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »