Павло Гірник

Тобі судилось навіть не сивіти

І Україна очі в очі
Стоїть зі свічкою в руці…

Тобі судилось навіть не сивіти,
А проминати те, що не мина.
Ти брав по-парубоцькому

трембіти.

Ти чув, як глухне

нарвана струна.

Бо їй, струні, так легко

у зажурі,

Так вільно й божевільно,

хоч заріж.

Та й що казати?

Гетьманують джури,

Що не на себе переймали ніж.

Їм чорно — пожалій.

Тобі не темно,

Що надбано — усе на

вітряки.

Над попелищем, як твої знамена,
Гойдаються терни і будяки.

І вже не сам,

а сам із самотою,

І все одно — живи чи не

живи.

Солом’яною вкотре головою
Отам, де не буває голови.

Не літні — позалітні,

позавбиті,

Плече в плече, де сліпає сова.
А верхи у світи —

і наче влиті.

Цілуйте клямку.

Клямка вікова.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle