Монолог

І на кручі святі, і на доли рахманні
Надивитись не встиг, а прощатись пора.
Поцілую тебе, моя земле, востаннє,
І за повід печаль поведу до Дніпра.

І вітри підійматимуть хвилі студені,
І кричатимуть чайки, і біль не мине.
Маю в спадок від тюрем сухотні легені,
А від матері — слово гірке і сумне.

Шпигування, доноси наклепні і дійсні,
Перемучене слідство, не схоже на гру…
Ви зробили усе, що могли, благодійні.
Не чіпайте хоч матір, коли я помру.

Поклоняйтеся ревно і майте надію
Дочекатися волі від цих чи від тих!
Моя земле стражденна і люди німії,
Прощавайте. Простіть, що нічого не встиг.

Що ж, печале, мабуть, поганяймо до ями,
Вже й над нами густиме пощерблений дзвін!
…Ось і вперше прослалась мені рушниками
Доріженька широка… труні навздогін…