Монолог
Скінчились муки, надія не ошукала…
З щоденника С.Руданського
Сповідаймося, друже, але не тужімо —
Перелітна розмова серця виміта.
Край твоєї дороги синіє ожина.
Край моєї дороги чорніє сльота.
Поки наша зоря ще не впала на крицю,
Поки вперта рука ще тримає перо,
Є у нас Трахтемирів, козацька столиця,
Що вже сунеться з кручі в зелений Дніпро,
Є дорога далека, туман при долині,
Є пісні незабуті, степи і гаї.
Є де вмерти — спасибі й на тому,
Вкраїно.
Упаду головою на руки твої.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »