Монолог

Більше описати не можу, бо руки
трясуться і кров мозок заливає.

(З промови на своєму ювілеї 26 грудня 1926 року)

Дикий кінь у мого болю. Заговорений.
Дике поле під ногами. Перевіяне.
Ще й думками щонічними переоране.
Ще й волочене очима, слізьми сіяне.

Ой засіяне сльозами, ще й зарошене.
Воріженьки поговором перетішаться.
А на серці кожне слово запорошене
Перестогне, перетліє, перепишеться.

Заламають йому руки, мов калиночці.
Не вборониться, терпке і перекручене.
Заговорений від зради і кулиночки,
Дикий кінь у мого болю. Недомучений.

Ні впрягати, ні погнати, ні позичити,
Ні продати, ні віддати, ні позбутися.
От нам правда, на дрібниці пересмичена:
Хочу жити, а судилось перебутися.

Краю мій, укляклий над потічками,
Перебуду із тобою цю годину!
А прийдеться — відсвічу колись і свічкою
У руках твоїх отерплих, Україно.

І волочено, і сіяно на камені.
В кожнім слові помирав і помиратиму.
Дотліває наша мова нерозкаяна
Десь у горах… десь у світі…

десь за ґратами…

Перестогну, переплачу, пересмучуся —
І самому випадає до гробовища.
Заклямнуся на мовчання. Хай домучують.
Вже сховали Черемшину і Мартовича.

Чуєш, серце, перем’яте, перетицяне,
Не обтерте, не отерпле між підпанками, —
Заіржав над пересохлими криницями
Кониченько в дикім полі за Стефаником…