Спадає з брили крапля кам'яна
в печери темний морок, як у долю.
Століть згукнеться тиша мовчазна.
Луна зітхне, як давній спогад болю.
За краплею краплина опада...
Чого у мороці жадаєш, сталактите?
Куди спадає кам'яна вода,
мов незгораючі метеорити?
На сто віків стача тобі надій.
Тисячоліттями проміряне терпіння.
Дрібним камінням пада роздум мій
на це печерне вічності каміння.
Я знаю вже: ти твориш сталагміт –
тисячолітня незбагненна праця.
А нам із Вами?.. Руку простягніть,
І можемо навіки поєднаться.
І можем миттю доторкнутись губ.
І пригорнутись – морок запалає.
І двох сердець однопричинний згук
заб'ється тихо, а гучніш немає.
Печера долі. Морок нависа.
На кам'яному небі – сталактити.
І тихо-тихо скапує сльоза
на пролітаючі метеорити.