(поема-цикл)

1. НАЗАВЖДИ

Ніколи свого серця не щерби,
Аби лише виспівувати гарно.
Не промовчи Шевченка у собі.
Не прокричи Стефаника задарма.

Творив Тараса гнів, а не жура.
А що поробиш,

люде без’язикий,

Коли з-за грат у душу зазира
Твоя свобода, змучена до крику,

Коли поети пнуться в паничі,
І побратими цвенькають потроху,
І кобза почорніла на плечі,
Як домовина власної епохи!

Не возлюби себе.

Не розгуби

Ні голосу, ні стогону, ні слуху.
Шевченко йде дорогами доби
І завжди обирає кручі духу.

Іде і йтиме у тривожний час
І вже його не зупинить нікому.
Ви чуєте?

Минаючи Парнас,

Шевченко повертається додому!

2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/

НІЧ.

Невже засвітає?

Зійшлася вода над чолом.

Хиталася пісня, як човен, —

все далі і далі.

І мовчки зоря поминальна

стояла за склом.

І мовчки під нею осідлані коні стояли.

Народ… Батьківщина… Духовність…

Даруйте, ви є?

Під небом високим

хоч слово прокажете нині,

Коли вже достоту останнє

беруть, як своє, —

Засвічену свічку

і вузлик землі з України?!

На що сподіватись?

Папір прикипів до стола.

Нічого ж не буде, не буде ні пекла, ні раю,
А тільки провалена піч і смердюча зола
В залузаній пустці, де наша свіча догорає.

І що залишається?

Страх, що точив на віку,

І влада, з колиски сліпа,

і Сибір, і в’язниці…

Невже засвітає?

Так тихо у міднім бику,

Так страшно сміється

запеклий і злий

Остряниця…

СЛАВА

У 1768 році в селі Кодня були страчені
троє бандуристів і один скрипаль.

Шалений вітер. Чорне поле.
Дубів розвихрені чуби.
Ми — гайдамаки. Діти волі.
Сини кривавої доби.

Ударив дзвін. Гудуть литаври.
Душа сичить до батога.
А світ червоні й чорні барви,
Як вишиванку, одяга.

Стогнала ніч. Заграва даленіла,
Криваво слалась до кривавих паль…
Їх завтра поведуть.

І доки сили,

Співали бандуристи і скрипаль.

В’язниця спів одлунювала хрипко
І кидала у ніч, у чорторий…
А на подвір’ї дотлівала скрипка.
І коло неї грівся вартовий.

…Стихала пісня. Чорної безодні
Не краяли ні місяць, ні зоря.
Не спали в гайдамацькій Кодні,
Бо слухали сліпого скрипаля.

А той почав ледь чутно пісню знову,
Тоді, хитнувши чубом, голосніш.
— Спалили скрипку, —

буде з мене й слова! —

Утнув старий в хурдизі босоніж:

"Од Києва до Лубен
Насіяла конопель.
Дам лиха…"

Стогнала ніч. Тремтіли чорні грати.
Молилися у Кодні матері.
Обнявшись, як брати, за ніч до страти
В катівні танцювали кобзарі.

Край неба жеврів. Сутінки безсило
Тулилися до вичовганих стін.
Долівка стугоніла, серце мліло,
Метлялись поли латаних свитин.

…Їх стратять.

І дума по них не заплаче.

Хіба про усіх заспіваєш?

Лише пом’януть у бою.

Востаннє світає.

І ти помираєш, козаче.

А поруч нахромлять

кленовую душу твою.

Лише Україна сьогодні тобі відпалає.
Хлопчина заплаче.

Та потім — біда не біда! —

Він шапку скидає

і ймення твоє прибирає.

А кобза на палі

колись і за ним відрида.

КАЛИНА

Не загайся, калино, цвісти при вікні.
Не чекай на тепло, на завії не сердься.
Горобиної ночі у сні-напівсні
Пригорни мене, сестро, до тихого серця.

Продаємо тебе, клянемося тобі,
Білі руки ламаєм до всохлої гілки…
Виростай не для слави, зітхань і журби,
А буйній щовесни для синів і сопілки.

Перебуду з тобою лихий вітролом,
Не обмовлюсь про кпини, про болі і муки.
Не вагайся, калино, цвісти під вікном,
Невигойні до нас простягаючи руки.

Будуть сльози лукаві і дотепи злі.
А як виберуть правду, мов очі безвинні,
Кобзарем отемнілим піду по землі,
І за руку додому вестиме калина.

І ту пісню, яка залишилась мені,
І той біль, що ніяк між людей не обтерся,
В поруділим степах на своїй чужині
Боронитиму, поки є голосу й серця.

Хай гудуть над землею вітри німоти,
Хай виламують все до останньої гілки
Горобиної ночі вогнем самоти
Я випалював душу, неначе сопілку.

НЕНАВИДЖУ!

Яка це мука — добирать слова.
Яке прокляття — чутися пророком.
І слава, і безодня світова,
І непорушне сатанинське око,

Яке завжди і всюди слідкома,
На тебе виглядають з потойбіччя…
Ти ще живий. А пісня вже німа —
Покручена й потята на каліччя.

Веди ж крізь стрій мої страшні слова,
Віками каменуй мою свободу
І потайки глузуй з мого єства,
Німий понищений народе!

Яка ганьба — все бачити й мовчать,
Розп’яти волю на двоспальній дибі,
Вуста стуливши, як печать,
Мовчанням зароблять садиби!

Що ж, до Голгофи тільки крок.
Сягнуть свободи тільки сильні.
За розум не один пророк
Наклав життям у божевільні.

Одна подяка — гнів і лють —
І від раба, і від тирана —
Чи йти снігами у кайданах,
Чи золотом вуста заллють…

МУШТРА

Всемилостиве, всепрокляте,
Нікчемне воїнство пихате.
Рудий фельдфебель козлоногий
Мені відпустить всі гріхи:

— За что попал? — спитає строго.
За сочинительство? Глухи
К тебе, пиит, остались массы,
Посколь ты здесь… А все ж дурак!
Ведь сам, небось, из свинопасов…
Царем обласкан… Что же так?

— Так точна! — крикну дуже браво
І в очі гляну, як орел.
— Нехорошо-с… Оно, держава,
Непоколеблема. Как смел?!

Тебя сюда представить срочно
Нам приказали, чтоб язык
Не распускал. Панял?

— Так точна! —

Я вже і бліднути відвик.

Оборони, не дай сказиться!
Муштруються аж до зорі
Панята, злодії, п’яниці
І недобиті кобзарі.

— Равняйсь! Сматреть! Пашол!.. —

І знову:

— Не рассуждать! Стаять! Кругом! —
Коли почую людську мову?!
— Шевченка, смирна стой! Бегом! —

Лягай, вставай і знов лягати,
І знов біжи. Помилуй Біг!
Якби щоденно те складати
Вже б до Америки добіг.

Тут кожне слово і до слова
Обездуховлені за так.
Люблю російську щедру мову,
А тут живеш, як між собак.

І ні писать, ні малювати,
Ні думати…

Лише корись

І, як накажуть, гинь, солдате,
За те, що проклинав колись, —

Гинь за отечество преславне
Та милосердного царя!
…Солдатська думо захалявна,
Чи ти розрадиш кобзаря,

Чи він заплаче понад муку,
Чи струни пучками торкне,
Чи візьме думу ту за руку,
Як брав за серденько мене?

— Шевченка, вольна! Тут пииты
Не заскучают по перу! —
…Хотів був з туги вже не жити.
Але за що я тут помру?

ПОВЕРНЕННЯ

Мій зацькований Боже

туману і журавлів,

Перелітний владико їх долі,

дороги і світу!

Ось і я вже стою на своїй

захололій землі,

Наче мальва суха,

що насіння кидає на вітер.

Відгуде, відлютує епоха,

і рушать колись

Понад кручами болю

і ніченькою грозовою

Недопалені книги у край

колисок і калік

І землі під ногами і над головою.

Мій народе півмертвий!

Палючі дощі

Прогорнуть сторінки

над кострищем сторіччя.

Чи мене вже немає у тебе в душі,
Чи то кров’ю впеклись

мої думи в обличчя?

Виростай же уперто

на теплій золі попелищ

Із голодних дітей, з матерів сивочолих.
Бо тебе таки вб’ють,

коли ти хоч на мить замовчиш,

Як не буде ні зброї, ні пісні, ні слова…

КІНЬ

А в тебе батько був Стрибіг.
А матір нарекли Жар-птиця.
Твій прадід з степових доріг
Кресав копитом блискавиці.

А ти повз сиві ясени,
Примруживши байдуже око,
Чумацьким шляхом восени
Везеш селянського пророка.

Не на Андріївський узвіз,
А з України на чужину
Покірно тягнеш древній віз,
Загнузданий козачий сину…

В ПЕТЕРБУРЗІ

Сопілонько, не зрадь мене хоч ти.
Стули вуста і не скажи нікому,
Що у словах уже не чути грому,
Що більшає зітхань і сумоти.

І самота, одвічна самота!
Чи я себе коли віднайду знову?
Чи й у тобі впізнаю Піунову,
Моя стражденна доленько свята?

Куди подіти від людей життя,
Підсудну славу і газетні страти?
То найстрашніше — мучеником стати
І звідусіль чекать на співчуття.

Чи выд пустих вборонюся голів,
Від щирих друзів, від всього, що мушу?
Вже добрі люди допалили душу,
Посічену шпіцрутенами слів.

Але ж колись прийде ота пора,
Коли за все питатимуть онуки.
А що їм скажуть знівечені руки,
Яким не втримать пензля і пера?!

"На що я звівся? — думаю вночі. —
Бенкети, походеньки, заробітки…
Стоять портрети, як брехливі свідки,
Що я намалював їх за харчі.

І що ні слово — то німий прокльон.
Минаэ ніч, і де себе подіти?
Ще на столі чекають "Неофіти".
Ще сняться сни, точнісінькі, як "Сон".

Хвороби й муштру б скинути з душі,
Віддати ставу за стареньку хату,
Де все на світі міг би дописати
Й доплакати на ріднім спориші!

Та ж там туман такий — як молоко
І так сопілка грає — хоч молися.
Якби було хоч трохи берегтися,
То жив би спокійніше — як Панько.

І хай боліло б кожному своє.
Але чи був би я тоді, хто є?"

УДАР, ГРОМЕ!

На чужині помру, на чужині.
Під наглядом згасатиму поволі.
Але прийміть на серце по мені
Не сльози, а синці моєї долі.

Простіть, що помираю на зорі,
Коли громи вже крешуться із тиші.
Палитимуть жандарми "Кобзарі",
А геніїв куплятимуть мудріші,

Аби забрати не тепер — колись! —
Останнє — мову…

Боже мій єдиний!

Чи ти тоді оглух, як я моливсь
За матір, за Оксану й Катерину?

Хіба від того мури погнили?
Доводить час глузливо і повчально —
Пани жиріють з крові, і золи,
І навіть з тої пісні, що печальна.

То вдар же, громе, у серця глухі,
Випалюй душі мертві до живого!
Нелегко обирать свої шляхи,
Але найтяжче — втриматись одного:

Казати вголос про вселюдське зло
І вірити, як сили не ставало,
Що недарма так лихо попекло
І так прелюто слава шрамувала!

ВИБІР

Катерино, на прощу?

А вже і пора.

З каламуті гудуть віщі дзвони Софії.
Стань і слухай, як молиться з неба сестра,
Вічна покритка —

діва Марія.

Тільки сива печаль і ясна сивина.
Тільки очі, не випиті злиднями тими,
Що нагострять косу, коли шаблі чортма,
І терпляче обкосять усю Україну.

Катерино, матусю!

Холодні вуста

Перетерпли від слів,

недоказаних Вами.

Ясенову бандуру Ваш син пригорта
І клекочуть баси над всіма голосами!

Поминайте.

Минайте!

Хоч крихту вогню

Серед ночі роздмухаєш,

змучений сину!

І кому вже гукну? І кого зупиню?
Вже за Вами іду, Катерино…

…Так погано. Чи здужу хворобу таку?
Відкіля оці думи? Кому я їх винен!
Чи Панько, що читає поему в кутку,
Чи жебрак, що кричить

і кричить за дверима,

Нагадали своє?

Чи таки самота

Зворухне папірець — і навіється дума?
І мовчання лихе, і розмова проста,
І ніде не подітись від туги і суму…

— Побалакаймо, друже!

Щось душно мені…

— Що балакать? —

подався Куліш до Тараса —

Ти потопиш колись Україну в огні…
Як одного отямиш — зведеш півтораста, —

Захлинеться народ не у панській крові —
У своїй…

— А до того в гною не потоне?!

— Не кричи ж бо, тихіше…

Бо й стіни живі.

Тут добряча тобі від людей охорона.

Заслужив!

Чи надумався, може, на те,

Що пророком постав перед сірими нами?
Бачиш, діло тут вельми сумне і просте —
Ще без ліку тарасів гниє під панами.

Що народ?

Темнота. Гуртувати своїх

Серед панства. Освічених. Поки є сила,
Берегтися, чекати… А то і на сміх
Не устигнеш зробить для великого діла.

Тій сіромі одне — хліб і чарку в обід.
І мовчатиме, чуєш? А ти — самопаски…
— Не сподобився ждати, ходити в обхід,
Бо і ситий,

і п’яний вже з панської ласки!

Кажеш — панство? Оглянься! Освіта яка?
Почепить панталони

і цвенькати басом?

Чи поплакать над матір’ю… за мідяка?
Ті — усе продадуть.

Ще ж і вискубуть ласо

Твою муку і гнів до одного рядка.
Вибиратимуть з книг твої очі похмурі.
Та й коли вони виростуть із гопака
На словах, у театрі і в літературі?!

"Говори-говори, — собі думав Куліш. —
Що пожнеш ти колись

із намріяних марев?

Але ж сили шкода!

А що зробиш, коли ж

Тут нічого не вдіє і сам Костомаров?

Покричить, пообвикне — згадає мене.
Ця мужицька упертість чудна

і минуща.

Що — уб’є він царя?

Що — панів прожене?

Чи не стануть до влади підліші і дужчій

Вже спеклася душа

на роз’ятрений струп.

Україна постогнує в зболених грудях.
Знову світ — до сокири?

Та ще обітру

З нього вдачу бунтарську —

і з нами добуде,

І нічого ж не тямить! Чого він шука?
Гайдамаків немає — і то слава Богу!"
…А сказав:

— Бідний друже!

Невже з кріпака

Ти ніколи не виб’єшся духом убогим?

— Ой Паньку!

Тебе справді вогонь обмина,

Що у жилах гуде, як гроза, а не мжичка.
От і видно, що правда у нас не одна:
В тебе — панна, у мене — мужичка.

— Навіжений! Отямся!

Чи ти не здурів?!

Я життя покладу на вівтар України!
Я…

— Подайте! — гукнули в дворі.

І загрюкали двері:

— За Божого Сина!

— Вже піду, — затремтіли вуста Куліша.
Одягнувся, вклонився — і мови не стало.
Вийшов сам. І гатила на сполох душа.
І подав мідяка, бо в самого замало.

…Катерино, на прощу?

Чого нам туди?

Не почуєм за гроші правдивого слова.
Краще борщ буряковий і хліб з лободи,
Як смердітиме в хаті душа часникова.

Що ти кляв,

що торочив, обачний Паньку?

Що іду, що веду по розбитій дорозі?
Що й тебе, моя пісне, даю жебраку,
Що сидить і кричить

на ослизлім порозі?

І що погляд лукавий, масний та чіпкий
Вже сьогодні нестиме на пильнії очі,
Що подав "Кобзаря" отакий і такий
І сказав жебраку:

"Продаси, коли схочеш!"

Вже оцей Петербург до хвороби обрид.
І куди його йти? Підкажи-но, пороже!
Є і воля, і слава, і чарка в обід,
І всевидяще око. Шкода, що не Боже.

Душно…

Певно, уже на порі

Потихеньку ладнать рушники і калину.
Помоліться за мене отам… угорі…
Не Марія, а Ви, Катерино…

НЕНАПИСАНИЙ ЛИСТ М.ЛАЗАРЕВСЬКОМУ

Друже, знову слабую.

Навіки самотній,

От хіба що під наглядом,

наче злочинець.

Відпалаю у власнім вогні, як сухотний.
Відкараюсь востаннє, що я — українець.

А як робили з мене малороса,
Як лестили — до рани притули!
…І йшла снігами Україна боса,
А слідом жандарі мене вели.

Куліш он пише, бач, про геніальність.
Це зараз модно — "вічний у віках!"
А тут з поетів роблять прибиральниць,
Які сміття ховають по кутках.

І яка в чорта слава, перекупка тая!
Землячки — ті безсмертні та й годі —
Де покажуть — і без хабаря підлатають
Півобдерту історію горе-народу.

Та що я знову…

Били, а не вчили.

Не смійся — плачу, туги не приспиш.
Така задуха, наче у могилі —
Самі пани, жебрацтво і попи.

Світатиме ось-ось. І легше стане.
З тобою хоч в думках погомонів.
А як помру, то не кажи Оксані,
Що я…

Однаковісінько мені…

В ДОРОЗІ

Де ти моє закохання,

роздмуханий цвіте?

Не старцюй побіля мене,

як маєш летіти.

Не займай мого серденька у лихій годині.
Голоситимуть за мною вітри на чужині

Не хапайся за сорочку, як злидні у хаті.
Не судилося з тобою віку доживати.

Не судилось і побачить, мій світе, мій раю…
Коли трудно говорити, подумки співаю:

Темна ніченька надворі,
Як дівчина мила.
Ой чи я не сіяв зорі,
Що ти покосила?

Попадали в синє море,
Як дощ на озерце.
Болить мені щовечора
За тобою серце.

Ще й веселка перевисла
На твої ворота…
Чом вродилася, як пісня,
Мені на сухоту?

Чом судилось посивіти
Коло твого дому?
Заспіваєш на цім світі —
Почую на тому…

…Вибачайте, товариство,
на останнім слові.
Сліпну, глухну, помираю,
тільки бачу знову,

Як у лютії завії, у морози білі
Йдуть і вишня, і калина,

й верба до могили.

Через гори, через доли, через перепони
Йдуть до мене і співають,

аж серце холоне…

Вишня

Заступила чорна хмара зеленеє поле.
Чи я тебе ще побачу, захмарний соколе?

Удосвіта зажурюся, ввечері заболю.
Чи я тебе ще побачу, козаче-соболю?

Твої сльози позбираю, тугу передужу.
Чи я тебе ще побачу, несуджений друже?

Верба

— Ой у лузі під горою цвіте купина.
Не питай мене, козаче, чого я смутна.

Не смутна я, козаченьку, очам не повір.
Заірже твій кониченько — буде поговір.

— З’їздив коників до тебе не два і не три.
В тебе лебеді у хаті, а в мене — вітри.

— То іди собі з вітрами, ще й коня займи.
Забарився ти, козаче, під цими дверми.

Та й поїхав долиною козак на війну.
— Відлітайте, лебедоньки,

за ним в чужину.

Відлітайте з мого двору у далекий світ,
Від ворожої шабельки крилом затуліть.

А як вернеться з дороги, підведе коня,
Не скажіть йому ніколи, чи плакала я…

Калина

Горенько моє веселе,
Одчайний козаче!
Проведу тебе за села
І вже не заплачу.

Проведу тебе за гори,
За доли і море,
Вертатиму через горе,
Через поговори.

Чом не перетужиш нічку
Укупі зі мною?
Чом сопілоньку, як свічку,
Тримаєш рукою?

Стали дружки…

Як на лихо,

Боярин спіткнувся.
Чом ти коником поїхав,
А в пісні вернувся?

…А вже до них уставати не матиму сили.
Стали в хаті край порогу і заголосили.

Вишенько моя смутная,

не журися нишком,

Поможи мені устати із клятого ліжка,

Підставляйте свої плечі,

вербо і калино, —

Помиратиму в дорозі

до тебе,

Вкраїно…

НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

Не плач мені, чайко, не плач мені, мила,
У чорнеє небо лети навмання!
Скажи мені, чайко, чи видно могили,
Чи сивий Дніпро течії не спиня?

Удариш у бубон — і він забалака.
Удариш бандуру — застогне в душі.
Чи втямити вам, що я сам гайдамака —
Слова роздавав, як свячені ножі?!

І вже я не тут, бо лежати несила.
Оновлений вітер жене каламуть.
Скажи мені, чайко, скажи, сизокрила,
Чи досі жандарми труну, стережуть?

Чи досі довкола суцільна руїна?
Лети, моя чайко, але не квили.
За те, що я душу поклав за Вкраїну,
Мене покарали свої ж…

Бо коли

Всіма тлумачами щербили звичаї,
Всіма сурмачами заслинили суть,
Я бачив минуле, яке не минає,
Я бачив майбутнє, якого не ждуть.

Сини мої!

Йдіть не прощатись до мене.

Із вами у лавах пройду через все.
Скажи мені, чайко, чи видно знамена,
Чи вражої крові Дніпро не несе?!

3. РОКУ БОЖОГО 1987

Перед громом всесвітнім,

який наказали не чути,

Перед болем і Богом,

яких ми забули давно,

Не питаю нікого, чи будем живі,

щоб забути,

А питаю і знову питаю: чого мовчимо?

Та невже ми на те загатили

півнеба вогнями,

Щоб із крові дітей

зачалася остання з доріг,

Де б народ, наче старець,

латавсь під чужими тинами

І ховав, як проказу, усе,

що любив і беріг?

Сатаніє свобода,

болото прочавлює груди,

Захлинаються кров’ю пісні,

голоси,

імена…

Упаде на нас кара,

страшніша від Божого Суду,

І не буде — нема! — України —

сама чужина.

Не живою водою —

своєю землею затрусиш

Незагоєні рани, яких не лічив на війні.
Хай плюватимуть в серце

всевладні вгодовані душі,

Хай вийматимуть очі

безкарні,

лукаві,

дурні,

Хай ти все розгубив

непростимого чорного літа,

Хай непрохані думи допалять тебе

в самоті,

Але мусиш на світі так чесно

й запекло прожити,

Наче кинути шапку землі на могили святі.

Товариство! Громадо!

Отямся у цій колотнечі,

Бо як пам’ять покине

і сила задурно стече,

То зіпреться на костур

завзяття твоє молодече

І жебрацьку гармошку

почепиш собі на плече!

/1980-1993/