Сосновий шум, дрімливий, колихливий,
мов запевняв: хто слуха, той щасливий,
бо нуриться свідомість у глибінь,
де, мов листок, торішня плава тінь,
зозулею забута в перельоті,
і пахне м’ята забуттям в дрімоті.
Але крізь шум просочувався дзвін…
Він колами низавсь з усіх сторін
і, визволивши серце з окуття,
нагадував про страдницьке життя.
Очима скинув — луг аж золотіє.
Вода кипить від нересту: п’яніє
істота кожна, розпаливши плоть,
оспівує від захвату, як вміє,
життя своє, багате від щедрот.
Та, зваблений тим чаром весняним,
веселий серцем, поглядом сумним,
замість гілок побачив я сучки
і списся очерету вздовж ріки.
А ще побачив те, чого й нема,
мов прочинився день, і крадькома
з-поза чого, з-поза віків минулих
хтось визирнув і голосом зозулі
гукнув мене і доточив «лю-бов»,
і мовби щось згадав я, але знов
налинув шелест, на гілля наліг,
аби нічого я згадать не міг…
Шум шепелявий, капливо живиці…
Весь час здригаюсь, через те й не спиться,
мов по зозулі сіло на сучку,
і як здрімну, то будять все: ку-ку!