С. Пушику
Вже голос розповивсь і воленьку святкує…
Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням.
Ой скільки голосів кричало моїм горлом:
— Волі! Хліба! Мамо! —
Просочувався шепіт: — О життя стражданне…
Очима — Світовид і досі продивляє,
здригається в мені, як Збруч перепливаю,
полегшено зітха, коли іду від річки…
І, звільнений вві сні, він бачить одночасно
минуле, майбуття, потворне і прекрасне…
П’явки стежок повзуть на пагорби багаття,
в розцямрених очах царюють бджоли сонця:
солодка тиша захвату, п’янкий нектар мовчання:
його надміру в горлі, аж хочеться весь світ осолодити…
Але праворуч зуби холоду ошкірились на стріху —
з них скрапуюча лють видовжує хижацтво,
щоб прохромити мурзате дитинча під обстановкою…
— Цур тобі! Пек, морозе! —
У білому дуплі зими так затишно, снописто,
що і гіркий капіж, і дух солом’яний
знебарвлюють повіки і гасять зір…
А голос крейдяний
по білому проводить риску — дзеркальну тріщину…
Ти обернися сам у собі і очі пересунь лівобіч,
здвой свої вуха,
аби почути, як плач розхитує хреста дубового…
Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном,
горбочок кожен
і пращура знайти, що не зведе ніяк суглобів
у кулак
чи в жменю, щоб, щоб зачерпнуть з гладущика
сипкого проса…
Землі все товще… і вагота видовжує маслаччя…
Так-таки смішно відчувать безсилля і свою розірваність…
Сміється череп сміхом затверділим…
— Хто воскресить? Хто стулить все докупи?
Якщо у крейдяних проміжках земля вклинилася? —
О Світовиде! Крізь мулові потруски, крізь глину
в ніздрях
камінчик в роті хіба ж ти продихнеш?
Чи виречеш хоч слово?
У вухах глина… І лише пучками ти свідчиш
небо: рік Волопаса, осіннє рівнодення та Маланки…
Та що мені? Дні однакові, змарновані, мов
наперед. Літа — в ломбарді. І я їх вже не
викуплю ніколи, бо так зібгав квитанцію, що
з паперових ліній лиш вичитаю долю
паперову… та білизну…
Хтось з водоспаду сходів тебе покликує —
і безіменне, слухняне вже єство за звичкою
ще озирається…
О Світовиде, я розумію, чому ти скам’янив свій
слух і наповічно засудомив рухи…
Бо послух — звичка, чуже привласнення та
слугування волі…
Глянь прямобіж: мчить хвилястий обрій
з горбочка на горбок,
земля сутулиться, хоч і плуги, і борони її
щоосені і щовесни рівняють, а горошина біла
її викочує, рябесенькі ж яєчка жайворині
згладжують і розминають грудочку кожну,
а пастушки збивають пальцями узвишшя
кожне, аби побачить обрій…
Але, але земля горбатіє…
В якому часі це? Якщо і він круглявий?..
Попереду вже стільки, як й позаду…
Пригадуючи, ти передбачаєш…
О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібіч
бачиш, кругло розумієш,
ніде тобі розривів ані пауз — все замкнуте, сферичне.
Чи не тому ти весь — одна суцільність?
А мої ж суглоби — розтяті, подрібнені.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »