Виснажується день,
забарвлюється тиша,
крізь глицю швидко дише —
колише павука
в розірваній мережці,
і полум’я зника
в зотлілій головешці.
Взялося холодком
скуйовджене волосся,
відлуння обідком
скотилось в безголосся.
На ширину очей
слух розгортавсь крилато,
і страх з глухим мечем
в кущах ставав на чати.
Втопивши ноги в мох,
затамувавши подих,
я виникав, як бог,
що сам собі на подив
цю тишу сотворив,
а в ній — усе це суще,
та й задививсь згори
на світ скороминущий.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »
На циферблаті час ганяє люто стріли, і сиплеться пісок з пощерблених трибків, і вороння летить крізь простір прогорілий, летить на сто сторін, на тисячу віків…
Читати далі »