Все притихло. І ніч, як зажура,
вколисала людські голоси.
Запитала в гітари бандура:
«Як живеш ти в новітні часи?»
І в гітари озвалися струни,
за одною – одна і одна:
«Віддала я усю себе юним –
кожним болем у мене струна.
Біль великий, біль всеплапетарний
уміщається в кожній струні,
ніби кодекс всесвітній, всекарний
уселився у душу мені.
Ось струна – в ній всі болі природи,
друга ось – в ній людини весь біль,
а у третій – всі болі народу,
біль в четвертій – народів двобій.
Б'юся з ворогом клятим, затятим,
що аж деки тріщання, як стрес.
А у п'ятій розщеплений атом,
а у шостій – війна із небес».
І зітхнула бандура, зітхнула,
мов озвалася древня душа,
ніби струни їй ніч сколихнула,
ніби тіло душа залиша.
І бандура озвалася стиха,
до гітари плече до плеча:
«Між віками було того лиха,
що і струн на той біль не стача.
Тільки нащо ділити ті струни,
тільки нащо ділити той біль,
хай акордом звучить многолунним
між сердець, серед міст, поміж піль».
І зітхнула гітара під небом,
за струною звучала струна,
називаючи болі для себе,
що вібрала їх в душу вона.
І озвалася кобза дуетом,
їх пекучий акорд оглуша.
Що ж ти, наша єдина плането,
не звучиш, як єдина душа?!