Цілую руки теплі і натруджені,
Що сто віків трималися землі.
Вона сліпа. Стоїть собі між ружами.
Гудуть над нею зоряні джмелі.
— Ти знаєш, синку, вечір ходить росами,
Бере за руку і веде сюди.
— Бабусю, рідна, ми вас вкотре просимо!..
— Ну годі, чула, в хату заведи.
Та ви мені ізнов усе пробачите,
Та я ж тепера дуже не зайду.
Оце сліпа, а стала більше бачити.
Лише біда — нічого не знайду.
Усе мені довкіл як темна ніченька,
Де крешуть зорі тисячі разів…
Сидить собі в куточку, світить свічечку.
Немов сама зійшла із образів.
А потім встане, човгає долівкою:
— От я помру, а що залишу тут?
Он мальви, що насіяла ще дівкою,
А все вони цвістимуть, як цвітуть.
У тебе, синку, мабуть, добра матінка,
І ти вже мною серця їй не смич.
Іди додому. Час уже і спатоньки,
Бо, мабуть, вже настала темна ніч…
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »