Павло Гірник

Самотність

Цілую руки теплі і натруджені,
Що сто віків трималися землі.
Вона сліпа. Стоїть собі між ружами.
Гудуть над нею зоряні джмелі.

— Ти знаєш, синку, вечір ходить росами,
Бере за руку і веде сюди.
— Бабусю, рідна, ми вас вкотре просимо!..
— Ну годі, чула, в хату заведи.

Та ви мені ізнов усе пробачите,
Та я ж тепера дуже не зайду.
Оце сліпа, а стала більше бачити.
Лише біда — нічого не знайду.

Усе мені довкіл як темна ніченька,
Де крешуть зорі тисячі разів…
Сидить собі в куточку, світить свічечку.
Немов сама зійшла із образів.

А потім встане, човгає долівкою:
— От я помру, а що залишу тут?
Он мальви, що насіяла ще дівкою,
А все вони цвістимуть, як цвітуть.

У тебе, синку, мабуть, добра матінка,
І ти вже мною серця їй не смич.
Іди додому. Час уже і спатоньки,
Бо, мабуть, вже настала темна ніч…