Поете! Бiльше Вертером не будь!
Бо бути ним так дуже, дуже смiшно,
Бо нинi, завтра всi омани вмруть,
Комiчним буде все, що ти прожив трагiчно.

На свiтi все мина. I муза всiх пiсень,
Йдучи в обiйми п’яного профана,
Веселим глумом лиш згадає день,
Коли твоя душа була неначе рана.

Повiр менi: любов – лише вiтрець,
Весняний легiт, що за мить минає.
Безумний тiльки вiтровi, як жрець,
Офiри й пiснi на престол складає.

Повiр, що музи всi є родом не з небес.
Найкраща навiть з них дочка землi та Еви,
Що любить не глибiнь сумну, а яснiсть плес
I радше, нiж богам, поклониться тельцевi.

Хай свiт буде тобi не сценою для драм,
А фарсою, в якiй любов – то жарт дитинний,
Бо ти смiшним є все, як не смiєшся сам.
Тож смiйся все, хоч кров iз болю з серця рине.

Поете! хай трагедiя твоя
Буде остання, та остання рана.
I Вертером не будь, що в себе сам стрiля.
Вже краще одягни хоч маску Дон-Жуана.
I.ХI.1929