Проводжають раненько зозулі
із села до столиці її.
Зустрічають сади призаснулі,
і в вечірніх садах – солов'ї.
Все із щирості, все із привіту,
мов не світ, а природи душа.
А вона пробігає по літу
і в контору міську і поспіша.
Звикла так: на роботу, з роботи
все життя ніби з криком «ура».
А село, крім неділі й суботи,
то для неї – немовби нора.
Ні, не буду я їй дорікати,
розпікати її самоту...
На воротях стоїть її мати,
у журби, як солдат, на посту...