Прощай, прости моя химеро!
Солодкомовна, вітропера,
що кублилась в моїй душі…
За спиною стрільнули двері —
лети, спіши на бариші…
Я малював тебе росою,
вологим подихом на склі,
на оці — голкою сухою
і вістрям терну — на чолі,
на серці — невигойним болем,
пекучим оцтом на губах, —
тепер, як зашпори, мов холод,
витискую тебе з єства…
Прощайте, пучки сповивальні,
липучий голосе, прощай!
Продерся з горла крик прощальний,
мов птах з тернового куща.
Відходячи, судини рвала:
скрізь кровотечі та рубці;
у пам’яті — глухі провали,
стирчать скрізь рвані корінці…
Я ж залишаюся без себе,
і «є» немає, а «було»…
бо відчахнулася від ребер —
прощай, проклята омело!..
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »