Понаджені летять на теплівщину,
відмахуючи обрій хилиткий:
і що не мах, то далі батьківщина,
і що не птах, то крик на всі боки.
І назирцем махає наодлуці
якась пташина круглими крильми,
маліючи, кругліючи в розпуці,
в сполуці з білим подихом зими.
І що не помах, то повітря рідша,
крутіша піднебесна кривизна,
і пада пір’я щедро, ще щедріше —
яка старшна під серцем глибина!
Як холодно летіти поворітьма
і простір цей вимахувати з крил,
коли твоя мандрівка кругосвітня,
та зграю наздогнать бракує сил.
Зійшло, непам’яттю розмилось вчорашнє, літнє, нетривке, і пахолодь заповістилась, і покотилось упівсили…
Читати далі »
Вздовж стежки корінь повзко славсь, Конкретний, як жадання; гриміла збруя раз у раз сама, без коливання…
Читати далі »
Відхилялось чисте небо — жовтий полог йшов у літ, і світився в півня гребінь під вікном, як первоцвіт…
Читати далі »
Виснажується день, забарвлюється тиша, крізь глицю швидко дише — колише павука…
Читати далі »
Вже голос розповивсь і воленьку святкує… Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням. Ой скільки голосів кричало моїм горлом: — Волі! Хліба! Мамо…
Читати далі »