Борис Мозолевський

Пісня вічної дороги

Чингізові Айтматову

Літній день починається щебетом.
Тануть в білім серпанку горби.
Щоб у мандрах далеких не щезнути,
Виріж костур собі із верби.

І коли просвистить під тобою
Та безжальна остання коса,
Ти над світом зведешся вербою
І вростеш в молоді небеса.

Гожі зорі тобі з високості
Заплітатимуть в листя свій спів.
Будуть птиці до тебе у гості
Прилітати із рідних степів.

І, згадавши у видиві тому
Стріхи рідної сивий комиш,
Ти поклонишся отчому дому
І хорально в світи просурмиш.

І, в шуканнях долаючи простір,
В холодку твоїм витерши піт,
Хтось із тебе вже виріже костур
І піде в нерозгаданий світ.

Хай горить йому в дальній дорозі
Неповторна зоря голуба.
Хай над ним при останнім порозі
Окрай шляху зведеться верба.

Хай всміхнеться душі його добрій
Те, що нам не давалось обом…
А дорога снується за обрій
І зникає за третім горбом.