Борис Мозолевський

Балада про рідну пісню

То не лебеді кричали,
Не сполохані зигзиці.
То ловили яничари
Українок білолицих.

Степовими кураями
Налетіли, ніби круки.
Рвали тіло нагаями,
Ще й ламали білі руки.

Потішались до світанку,
Все спалили до билинки.
Йшли при конях полонянки,
Цебеніла кров на литки.

А коли дорога пізня
Відняла останні сили,
Забриніла раптом пісня
Та й звелася в небо синє.

Яничари, яничари!
Чи не так співали мами?
Яничари йшли й мовчали,
Тільки плямкали губами,

Ніби, вчувши голос мамин,
Пригорталися до циці…
Першим кинувся отаман
Й заволав без тями:
— Цитьте-е-е!

Та мелодія широка
Залила ревіння кляте.
Забивали кляпом рота —
Виривалася з-під кляпа,

Зацвітала буйним квітом,
Билась в горі об причали…
То ж чиї, скажіть, ви діти —
Яничари, яничари?

Чи не кобзи і цимбали
Вам озвуться над світами?
…Пісню шаблями рубали,
Плюндрували копитами.

Вже й від бранок тільки шмаття,
А вона все лине й лине,
Ніби кара і прокляття —
Біла туга України.

…Не туман вставав із зілля,
Не сичі вночі кричали —
Серед степу з божевілля
Землю їли яничари.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle