Борис Мозолевський

Жінка із передмістя

ДО ЧИТАЧА

Ця історія туманна.
В ній то зустріч, то розлука.
Ця історія у серці
Відцвітала й знов цвіла.
В ній злилися — не розняти! —
Щастя й радість, біль і мука,
Тільки що ж мені робити? —
Ця історія була.

Я не знаю, що й до чого,
Та не лай мене, читачу.
Коли це було б з тобою —
Я вказав би, в чому суть!
Як і ти, в чужому оці
Й порошиночку я бачу,
А в своєму, а в своєму…
Тож прискіпливим не будь.

Ця історія — правдива.
В ній нічого не збулося,
А слова ростуть із серця
І обпалюють вуста.
Ця історія, можливо,
Не скінчилася і досі.
Я пишу її, як сповідь.
Сповідь — справа не проста.

1. ВТЕЧА

Втечу на Кальміус, на Кальчик, на Міус,
У шахти, у могили, в урожаї.
Чи хто моливсь, як я тобі молюсь?
А ти мою молитву зневажаєш…

І ось утік. Гасаю по степах.
На Кальміусі смажусь щонеділі.
Дорогами і стернями пропах.
І щось роблю, і наче — не при ділі.

Від губ твоїх, від слів твоїх пустих,
Від пекол під бровами-колосками,
Жаго моя, благаю: відпусти…
А ти і не береш, й не відпускаєш.

Ні небо, ані літо золоте,
Ні моря шал, ні трав буття зелене —
Все ні до чого, все мені пусте,
Коли тебе немає поруч мене.

І знову проклинаю і молюсь,
І гуси в комишах кричать гортанно.
І Кальміус зелений крутить вус,
Немов підморгує: іще не все пропало…

2. НА САМОТІ

Гуляю по Донеччині.
Ти плачеш десь? Пусте!
Світи мої заклечані
В зелене й золоте.

Де рус із половчанином
Виходили на прю,
Тендітні донечаночки
Впливають у зорю.

І ваблять синім поглядом,
І погляд той — як ніж.
А ти далеким спогадом
У Києві стоїш.

Стурбоване чи радісне
Твоє лице бліде?
Чи, може, під міськрадою
Тебе хтось інший жде?

Іди за ним, ти вільна.
У Сочі їдь, в Афон…
Безглуздо й божевільне
Німує телефон.

Не бійся — призвичаюся.
Найважче — ждать кінця.
Тендітні донечаночки
В очах несуть сонця.
Чого ж до тебе лину
Думками, чом горю?..
Іду і без упину
З тобою говорю.

3. МІРАЖ

Хлюпоче море лагідно і щиро.
Між небом і землею я один.
І знову ти мені перед очима
Стоїш у білій сукні край води

І поглядом показуєш неначе
Туди, де наші сходяться стежки.
А всі ті дні, що я тебе не бачу,
Між мною і тобою — як віки.

Над плесом спіле сонце бронзовіє.
Кохана, дай торкнутись хоч плеча!..
Отак приходить, мабуть, божевілля —
Лише його мені й не вистача.

А море ніжно горнеться до степу,
І світ німує, мудрий, як Сократ.
Тебе мені не бачити — нестерпно.
А бачити — нестерпніше стократ.

4. ЕЛЕГІЯ

Над косою Обиточною ні хмарки.
Серпень в’яже біле сонце у снопи.
Від Бердянської затоки аж по Харків
Скошені стоять мої степи.

Чисте небо дише волею самою.
Над водою линуть чайки голосні.
Я прийшов сюди, щоб звіритися морю,
А воно несе свою печаль — мені.

Заглядає у зіниці бірюзово,
Зупиняється і синє небо п’є.
Від Утлюкського лиману до Азова
Спіле літо нахиляється моє…

Залишилися позаду мої червні.
Липень вирізав три зморшки на чолі.
Над водою двоє лосів наречених —
Наче втілення кохання на землі.

Море, море! Утопи мої безсоння,
До краси мене, до радості причаль!..
Море косить Обиточною косою
Сині хвилі, а накошує — печаль.

5. ПРОЩАННЯ З ЛІТОМ

Прокинусь, і знову в душі защемить:
Я більше тебе не зустріну.
Кінчається літо. На морі штормить.
І дихає осінь у спину.

А серце не йме іще віри і жде,
Ще гріється в спогадах щастя…
Чи море із небом розмову веде,
Чи знову баклан розкричався…

Отак і виходимо із забуття,
Неначе з глибокої штольні.
І знову бере нас в лещата життя
І ставить обличчям до штормів.

Не жаль, що нічого в житті не надбав,
Що тиші й на шеляг не спито.
Та ж тільки губами до сонця припав,
А вже й відплива моє літо…

За мисом надривно кричить пароплав,
Неначе зустрівся з бідою.
То, може, я сам, а не сивий баклан,
Лечу і тужу над водою.

А небо у хмарах, і в морі штормить,
І берег тремтить від прибою…
Я вічність віддав би, спалив би за мить —
За сонячну мить із тобою.

6. ГОЙДАЛКА

А день стояв у просині,
Осінніх повен чар.
І гойдалка під соснами
Злітала вище хмар.
Злітала, потім падала,
І знову — догори!
Край берега опалово
Палали явори.
І ти за тими злетами
Була, як птах, сама.
А за осіннім плетивом
Вже ткалася зима.
Якими йти ще сходами,
Навстріч яким вітрам?..
Життя гойдало гойдалку
Від радощів до драм.

7. СВІТАНОК

…І почулося знадвору,
Із міської тишини:
За Дніпром співають хором
Солов’ї і ясени!
Золоте лягло на синє,
Ніч згорнулася в сувій.
Білий сон крізь ластовиння
Ще дивився із-під вій.
О пришерхлих вуст причастя,
Спомин дива на руці!
Двоєдиність муки й щастя
На досвітньому лиці…

8. ЗВАБА

За що тебе терпіти мушу?
Ти знов осяяна прийдеш,
І прикуєш до себе душу,
І в незбагненне поведеш.
І за вогонь тієї миті,
Пекельно-чорний той вогонь,
Забуду все на цьому світі,
Так підло зрадивши його.
І чим темніше божевілля,
Чим звабніш падати на дно,
Тим важче буде на похмілля
Себе зустріти.
Все одно
Чекаю зранку й ополудні
Тебе, підступну, як змію,
І за слова твої облудні
Безсмертну душу продаю.

9. НІЧ У САДУ

Ми в курені прокинулись вночі.
Далекий вогник блимав на оборі.
Кричали десь над Ніжином сичі,
І небо в сад обтрушувало зорі.
Я раптом зрозумів: ця ніч мине
І я вже сам піду в ще довші ночі.
Твоя рука тоді знайшла мене,
І губи обпекли вуста і очі.
Ми вийшли в сад. Під місяцем вночі
Горіли сизо далі нахололі.
Кричали десь над Ніжином сичі,
І спав мороз під яблунями долі.

10. ПРОЩАЛЬНІ ГЛАДІОЛУСИ

Ще довго так в твоєму голосі
Дзвеніли сміхом кришталі.
Блідо-рожеві гладіолуси
Прощально шерхли на столі.

І в передзахіднім промінні
З блакитно-білої імли
Ще довго так вуста кармінні
Мені трояндами цвіли.

А ти вже йшла, ішла назавше,—
В журбі від маківки до п’ят,—
Своєї долі не впізнавши
У найсвітлішому із свят.

Не раз насню іще ночами,
І спомин серце обпече:
Цілую довго і нестямно
Тебе в сумне твоє плече.

11. ОСІННІ СОСНИ

Пройдемося до кемпінгу —
І скінчено, і все.
А явори пікетами
Виходять до шосе.

І сосни у Святошині,
Від сонця голубі,
Пливуть назустріч осені,
Вклоняючись тобі.

Неначе двійко чаєчок
Над стомленим шосе,
Очима попрощаємось,
І вітер рознесе

На всі чотири сторони,
Як листя із берез,
І наші дні, і стогони,
І радощі без меж.

І сосни у Святошині,
Струсивши хмари з крил,
Від крику перекошені,
Зламають небосхил.

12. ВАРІАЦІЯ

Дай хоть
Последней нежностью выстелить
Твой уходящий шаг.

В. Маяковский

Висока люстра світиться, як перстень,
Крізь вікна золотаво-голубі.
Згадай: за тими вікнами уперше
В нестямі руки пестив я тобі.

Ти знов пройдеш печально і статечно
У затишок самотнього тепла.
І над заснулим Академмістечком
Зітхне і занімує синя мла.

А я в своєму смутку, як в кайданах,
Рятуючись, неначе від погонь,
Кружлятиму до ранку по майданах,
Щоб вистудити в серці той вогонь…

Спинись на мить — прощаємось навіки,
Щоб згадками світитися з пітьми, —
Дві птиці нерозумні, дві каліки
З обпаленими в блискавках крильми.

До вирію під небом вересневим
Лаштуються осінні журавлі.
А що, коли у мене, окрім тебе,—
Ні вирію, ні неба, ні землі?..

Назавтра сонце, наче мрець, поблідне,
Побачивши нас нарізно в юрмі.
Давай хоч попрощаємося гідно
За все, що розбиваємо самі.

Хай стане наша чесність у дозорцях —
Ні нарікань, ні докорів, ні скарг…
Колись так нерозважливо до сонця
Злетів, як ми до радощів, Ікар…

Не наше сонце світиться над пругом,
Не наші мрії вересень пасе.
Віднині тільки плітки недолугі
Про нас по місту заздрість рознесе.

Дитя моє, печальне і зманіжене!
Вже очі сліз протерті до дірок.
Дай вистелю тобі своєю ніжністю
Прощальний твій, сумний і тихий крок.

13. ПРИВИД

Мимо брам і світлих бань,
Мимо ярих канн атласних
За тобою біг горбань
І благав твоєї ласки.

Не благав, а катував
Поприлюдним тим благанням!
Липень плавив тротуар,
І смола на брук збігала.

Пожалітись — а кому?
Люд у справах тік рікою.
Ти тікала крізь юрму,
Закриваючись рукою.

Щоки соромом пекло,
Рот скривило переляком…
Біля станції метро
Він сидів і гірко плакав…

14. ЗА ХМАРАМИ

І все. І хмари. І нічого.
По хмарах тінь від літака.
Мов і не грілася ще вчора
В моїй руці твоя рука.

Іще ловлю той сон губами,
Спиваю вранішні вуста,
А вже навпіл нас розрубали
Безжальні лопаті гвинта.

Той вітер, що під двигунами,
Тебе ж погасить, як свічу!
А я між нами — і не нами —
Листком обірваним лечу…

15. СОН

Сиві гуси у ніч відкричали —
За моря, за моря, за моря…
На обличчі моєї печалі
Не світилася жодна зоря.

Спало небо, пусте і задимлене,
Я з тобою прощався вві сні.
Десь далеко, аж наче за Димером,
Віщували світанок півні.

16. МАЛЕНЬКИЙ ПАРИЖ

Прийду колись, життям шаленим зморений,
В твій тихий дім між містом і селом,
Де двері за бамбуковими шторами
Ще пам’ятають рук моїх тепло.

Від заздрощів побліднуть всі Сальєрі,
Коли, зачувши з вулиці мій крок,
В передпокої голосно заллється,
Як цуценятко радісне, дзвінок.

І знов ножами серце перекраю,
Задивлений у ті бузкові дні,
Де твій портрет висить під пектораллю,
Крізь роки посміхаючись мені…

Невже я не учора розпрощався
З ночами тими в місячній плавбі,
Коли коронував тебе на царство,
Під ноги вірші стелячи тобі?

Згадай ті дні, як в присмерку червонім
Я дим твого волосся цілував.
І плавились мембрани телефонні,
Мої тобі доносячи слова.

А за вікном світились виногрона,
І в кухлі розцвітали колоски.
Й не пектораль була тобі корона,
А дві в обіймах зведені руки…

Якого ж ти іще запрагла раю?
На чорне обернулось голубе.
Не круточоле небо пекторалі —
Життя безхмарне знадило тебе.

А вітер ніс гусей по заозер’ю,
І важко впали дві мої руки…
Відплакали сльозами житніх зерен
Залишені у кухлі колоски.

Я більше повертатися не схочу
Під дах твій, в той маленький твій Париж,
В ті присмерки, у ті пекельні ночі,
Де ти на серці зіркою гориш.

Живи собі. Почни усе спочатку.
З кимсь іншим, що лишилось, долюби.
Хай стануть біля снів моїх на чати
Вогні моєї гордої доби.

Живи собі — я все вже вирвав з коренем.
Я все збагнув! Я більше — не прийду.
Розтала за бамбуковими шторами
Твоя подоба в синьому чаду.

17. ОСВІДЧЕННЯ

У тім саду, де вишні спіли
І місто снило віщі сни,
Колись міщанство знавісніле
Мене притисло до стіни.

Воно поріддям хизувалось,
По шию сидячи в багні.
Воно саме собі здавалось
Єдиним сонцем у вікні.

Воно на всі мої зітхання
Сміялось: що таке душа?
Воно кривилось: що — кохання,
Як за душею ні гроша?

Воно рекло про те, що раю
Не може бути в курені.
Що краще жити в хаті скраю,
Ніж лізти в січі навісні…

А я любив його, міщанство…
Обличчя ніжного овал…
Я ті вуста, примару щастя,
Себе забувши, цілував.

Ні, не пручалось! — дозволяло.
Бо квітли зорями світи.
Бо і саме, напевне, хляло
Без чистоти і теплоти.

Бо сподівалося: притихну,
Піду за ним на манівці.
І власну матиме притику,
І журавель, гляди, в руці…

Та не взяла мене отрута,
Той мед — солодкий, аж гіркий.
Порвав, неначе власні пута,
До нього всі свої стежки.

Кого сьогодні обіймає?
Кому дає свої вуста?
Яку із того користь має?
А втім, яка мені біда?

18. ЧЕРЕЗ РОКИ

(За О. Блоком)

І знов, сяйнувши з вінець винних,
Ти пропекла мене наскрізь
Дитинним зламом вуст невинних
У водограї чорних кіс.

Я поринаю в темні трунки
І знову п’ю з твоїх очей
Забуті сни про поцілунки,
Про білі віхоли ночей.

І ти смієшся переливне,
І грає чаша золота.
І стан твій в хутрах соболиних
Блакитний вітер огорта.

І як, вдихаючи ці трунки,
Себе не бачити в вінці,
Як не згадать твої цілунки
На критім зорями лиці?

19. ПОРТРЕТ В ЧЕРВОНОМУ

Я люблю тебе в червонім.
Срібні чайки понад морем.
Я люблю тебе в червонім! —
Божевільний злет брови.
У безобрійних зіницях
Пролітають дикі коні,
Пролітають над світами,
Не торкаючись трави.

Я люблю тебе до скону! —
Не вбивай мене червоним.
Утопи мене навіки
В зливі чорної коси.
Над безмежними світами
Пролітають дикі коні,
І черлене листя з кленів
Тихо пада навскоси.

Я люблю тебе в червонім,
В грозовій пітьмі волосся!
Мармурове тло обличчя.
Кумачева сойка губ.
Ти насправді зашарілась
Чи мені лише здалося?
Я люблю тебе в червонім! —
Захисти мене від згуб.

Заведи мене таємно
В той далекий сад ірпінський,
Де в кущах палали ружі
В сяйві місячної гри.
Де на мене тихі очі
Проливались, наче пісня,—
Я люблю тебе в червонім! —
Проведи мене з гори.

Пригадай, як у саду тім
Кров’ю сходили порічки,
Як вишнево губи шерхли
В шалі злетів і ширянь!
І повільно так світало,
І туман вставав з-над річки.
Плачем іволги над садом
Малинова квітла рань.

Біля технікуму в лісі
Між дубами голубими
Жаром прискали суниці
Під студентський волейбол.
У вогні жовтогарячім
Задихалась горобина.
Білі руки на червонім
Ворожили про любов…

Ні, не згадуй! Вже — минулось,
Загубилося в торосах…
Бачиш? — Вижив. І нівроку.
Та колись іще хоч в сні
Ти прийди до мене знову,
Як тоді, простоволоса,
В ярій сукні кумачевій,
Посміхнись крізь сон мені.

Я люблю тебе в червонім!
Золота облога перснів…
Пальців пелюстки кармінні
На тремтливім кришталі…
Проведи мене до річки,
Де вітряк на пагорб сперся.
Я піду, і, наче круки,
Відлетять мої жалі.

В бурштинове і черлене
Ллється світло чесучеве.
Що судилося згубити —
Від вогню не вбережеш.
Ти крізь дні мої проходиш,
Наче вітер кумачевий,—
Я люблю тебе в червонім,
В чистім полум’ї пожеж!

Ти в червонім — наче канна!
В білих айстрах скрипки плачуть.
Пролітають сиві птиці
Небом вічних кочувань.
Ти проходиш? — Зупинися!!!
Ще раз дай тебе побачить!
Я люблю тебе в червонім!
Не спиняйся… Прощавай.

20. ТАЇНА

(За Джоном Донном)

Піймай зорю, що небом проліта,
Лиши з дитятком корінь мандрагори.
Пізнай, куди ідуть від нас літа,
Або навчи русалок слухать хори.
Хто ратиці роздвоїв сатані?
Як відвертати жала навісні?
Чи ось іще: про що говорять трави?
Як совість від спокуси вберегти?
Як не згубити напрям до мети?
Як не зігнутись в бурю під вітрами?

Коли тебе поманить щось вві сні —
Кинь все, не клич нікого на пораду
І мчи туди, вперед, крізь ночі й дні,
Аж поки сніг до скронь тобі не сяде.
Ти там побачиш дивну дивину.
Ти таїну збагнеш там не одну.
Приїдеш — все про них мені розкажеш.
І присягнешся: не стрічав ніде
На світі жінки, що довічно жде,
Що вірність береже свою роками.

А як таку зустрінеш — сповісти.
Мене потягне в мандри незборимо.
Та цур мені! — Не схочу я іти,
Бодай вона стояла б за дверима:
Коли ти стрів її у тишині,
Коли ти сів листа писать мені —
Вона цвіла невинними вустами.
Та поки я до тих дверей дійду,
Вона вже двох обдурить у саду
І третьому невірницею стане.

21. У ТЕМНОТІ

А хто там ходить-колобродить,
Де степ наш росами сія?
Хто із тобою флірт заводить?
Хтось зовсім інший, а не я.

Не дорікаю, хай походить,—
Не потурбую палаша.
Чи хоч благеньке зерня зродить
В його душі твоя душа?

Тож хай походить, хай походить,
Потопче стежку між отав!..
А у мені твій кожен подих,
Згадай, хоралами зростав…

То ж хто там ходить-колобродить,
Кого хто кличе з темноти?
Хто марно долю переводить?
Хтось зовсім інший, а не ти.

22. ВЕРЕСЕНЬ

Де ходили ми степом тим,
Вже не б’ють крильми стрепети.
Не сміється ніч зорями —
Там тепер все зорано.

Пригадай колись, любая,
Скільки там було люблено!..
Воду п’є з Дніпра вересень.
Сам-один пливе селезень.

23. НІЧНИЙ ЛІТАК

Нічний літаче, міста не буди,
Нехай собі спочине в снах дитячих.
І так всю ніч ґвалтують поїзди —
Зажди хоч ти, не квапся, мій літаче.

У тому місті є одне вікно,
Де я усім прийдешнім володію.
Там ждуть мене запекло і давно —
Не квапся, не буди у нім надію!

Нехай поспить. Поспи із нею й ти,
Допоки небо ще твоє незряче,
Допоки ще ніхто із темноти
Тебе не проклинає, мій літаче.

24. ЗИМОВИЙ ЕТЮД З ГОРОБИНОЮ

Відбунтували, відлюбили,
Все розгубили на бігу.
Останні грона горобини
Горять на білому снігу.

Так первозданне, так світанно
Зачарувала слід зима.
— Озвись! — кричу тобі.— Кохана!
Озвись!! —
А голосу — нема.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle