Не пожив, не відбув, не відбувся,

не стався собою.

Написав і затявся. Заплакав,

але написав,

Так, як падав у безвість хмільною

усім головою,

Як ножа поховав, а тоді ще й коня напував.

І не охляп, а босо, цілуючи

очі й копита,

Промовляючи — коню мій, коню,

це ти або я —

Прокидався і знав, що не вбити

і не зупинити,

Що ніколи, ніде і нічого

нема й не спиня.

І не станеться.

Боже, навіщо оті гнойовища,

Два дахи над плечима

і вкотре схололі світи,

Як однаково — нижче воно

чи воно тобі вище,

Як нарешті мовчиш, але йдеш,

бо не вмієш не йти.