Нам ще вистачить, брате, казенних чобіт,
І високих снігів, і вапна.
Хто отямить, коли розсувається світ
І востаннє горить купина?
І нема вороття, і дідизна в золі,
І зійшлася за нами пітьма.
Наче всі полягли в каламутній землі.
Навіть сліду — і того нема.
Озираєшся — ніч.
І куди його йти —
Ні дороги, ні трав, ні роси…
Восковіє земля і вмерзають гноти
В голоси.
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »