Пам’ятi самовбивницi
Марушки Дурбакiвни

Неначе повiсть: раз весною,
Як сонце скрилось за гору,
Йдучи алеєю зi мною,
Сказала Ти: «За рiк умру.
Умру, а ти, мiй давнiй друже,
Згадай слова мої в цей день
I обiцяй менi ось тут же
На грiб мiй кинуть жмут пiсень».

Та я юнак був вiтрогонний,
Не зваживши погроз Твоїх,
Розсiяв жарти на загони
I взяв слова Твої на смiх.

I рiк минув. Зла вiстка круком:
Ти вже покинула цей свiт!
На себе Ти пiдняла руку,
Сповняючи страшний обiт.

I лине спогад: рiдна хата –
В гуртi розспiваних дiвчат,
Мала, бундючна, пелехата,
Iдеш до школи через сад.

Ти все пiд церквою старою
Найкраща з-мiж дiвочих пар.
Та камiнцями за тобою,
Кидаю я – пустий школяр.

Та твоя гордiсть так приманна,
Що хоч у нас дiточий зрiст,
То я до тебе: «Панно, панно!
Пришли менi любовний лист!»

Вже не камiнчик, тiльки часто
Несмiлий погляд з-мiж юрби:
«Принiс тобi я з лiта рясту!
Хоч я тебе ще вчора бив».

Та горда ти, мов королiвна:
«Собi я кину свiт до нiг!»
А нинi ти всiм смертним рiвна:
Могила, цвинтар, трумна, снiг...

Ось другий спогад: хуртовина...
Танцює свiтом бог вiйни.
А в нас любов, як та калина,
Цвiте у тiнях тишини.

I я, утомлений борнею,
Знайшов у тебе супокiй.
Любов’ю тихою своєю
Гоїла ти мiй бiль гiркий.

О, скiльки мрiй i дум крилатих
Тодi, як скрiзь росли хрести,
Плекали ми в твоїй кiмнатi,
Лиш знаю я, лиш знала ти!

А потiм ти – в чужi табори,
За рiдний край – в тюрму, арешт...
А я – з Карпат по Кримськi гори –
У бiй за рiдний палiмпсест.

На полi бою в мене туга,
В наметах привид чорних кiс –
В нiч темну я про тебе думав,
Опершися об ржавий крiс.

I я вернув, i стрiча в гаю,
А ти сумна, як листопад:
– Неволя знов у нашiм краю,
Бiль серце випив, наче гад.

I те чоло, яке щоденно
Вкривав цiлунками мiй шал,
Поцiлувала сталь студена –
Злий смертоносний самопал...

А нинi плач i гомiн дзвонiв
На чужину не долетiв:
I з чужини на похорони
Цю пiсню шлю замiсть вiнкiв...

 

Із збірки "За щастя оманою..." Жмуток перший. 1930 р.