І небо, і кручі, і вітер щосили,
І голос високий німіє до млості,
І кряче минуле із тої могили,
Де тліли шаблі і подлубані кості,

Де цупко серпа і мантачку тримали
Могутнього роду посічені руки —
Отак ми копали і сліпли помалу
Від мертвих очей, що світили з пилюки.

Щербате череп’я, завалені печі,
Обвуглені соти на сірій долівці —
Ми так розуміли їх майже лелечу
Незайману мову в оглухлому віці!

Відтоді йдемо від оцього порога
По давній стежині новими ярами,
Де вчила нас жити маленька залога
Під зорями цими і цими ж вітрами.