Чорна твоя дорога,
І келія завжди сіра.
За стінами славлять того,
Хто сало дає і вино.
Засвітиш свічку позичену,
Розгорнеш сувій і «Вірую»
Прокажеш сухими вустами
У захололе вікно.

За що ця гризота вічна?
Може, вона й не від бога —
Писати потайки правду,
Відкашлюючись від сухот.
Невже підриває владу
Оце писання убоге?
…Коли повертався Ігор,
Його привітав народ.

Сказали так написати,
А ні — то виберуть очі,
Які довели до Путивля
І бачили все як є.
І знаєш—перетлумачать,
Усе перепишуть, як схочуть.
Державі треба героя,
І діло це не твоє.

А він же для власної втіхи
Поклав у степу дружину!
Хотів, бач, затьмарити славу
Батька свого і братів.
Здобути легку перемогу —
Ослаблені половці нині —
Бо мріяв правити Полем*,
А Руссю — і поготів.

Ти чув, як плакали вдови.
Ярославна теж голосила,
Бо чоловік

з полону

Добивсь до своєї землі.
І людям би скликати віче!
Але не ставало сили —
Дружина лягла порубана,
А діти ще замалі.

Боїшся?

То слухай князя,

Який проживе у славі,
А що тобі може дати
Той, хто іде на смерть?
На цій непорушній тверді
Стоятиме всяка держава.
То мусиш сам обирати —
Ти воїн чи просто смерд.