Колись казав один сільський мудрець,
що пас овець, таку й таку скотину:
що сотворив так званий бог вітець
нічого з тварі – а лише людину.
А потім люди вже отак жили,
що довелося їм переродиться:
з тих барани пішли, а з тих осли,
з одного вовк, а з іншого лисиця.
Отож дивіться, хлопці-пастухи,
хоч ви й не вірите ні богу, ні аллаху,
щоб роги не росли у вас з пихи
і щоб хвости не виросли від страху.
Сніг розтав. І знов лежать стежини між зелених споконвічних трав. Лиш берези білі, мов крижини, – хоч і сніг давно уже розтав…
Читати далі »
Я не знаю, що зі мною сталось. Припаду губами до колій, упаду грудьми на власну жалість і чолом – до всіх холодних стін…
Читати далі »
На добраніч, кохана, йдуть холодні дощі. Осінь в золото вбрана. Вечір в мокрім плащі…
Читати далі »
Життя прожить – не поле перейти... А поле те не перейти ніколи. Через усі і мрії, і світи прослалося життя безмежне поле…
Читати далі »
За Десною всі осінні хмари піднялись, мов гори вікові. Десь над ними чи між них Ікари – давньовічні, але ще живі…
Читати далі »