Якось не так воно, Боже,

чи я не такий?

Струшую душу,

як попіл якийсь говіркий.

Маю кавалочок неба, ковточок вина,
Ходить за мною похмільний

брудний сатана.

Нащо, навіщо, чого до мойого єства?
Може, тому, що я маю його за слова,
Може, тому, що спинив ту безглузду війну,
Безглузд якої колись напував

сатану?

Важко-не важко, а все таки

досі живу,

Маю собі на майбутнє холодну траву,
Маю в траві собі коника,

що не сюрчить,

Просто сам собі є, просто знає,

чого він мовчить.

Маю усе, що не треба,

бо плинне воно і дурне.

І багато мені, забагато мені

говіркого мене.