Я звав тебе Iзольдою нераз,
Бо, як Трiстан, знайшов я в тебе лiки.
I вiрив, що щаслив буду вовiки,
Як на хвилину в серцi бiль погас.

Та вже закон життя торкнувся й нас:
Пiзнали й ми, що все пливе, як рiки,
Що душi двi все дiлить яр великий,
Що кожну радiсть мусить вбити час.

Iзольдо! Нинi вiрний твiй Трiстан,
Згубивши й тiнь iлюзiй та оман,–
Стоїть спокiйний, визволен з надiї.

Велику мудрiсть дала менi ти:
Що на землi нам щастя не найти,
Що кожна розкiш в’яне, попелiє.