Ідуть дощі, немов прочани,
Лягає небо на горби.
Така спокійна і незнана
Ця осінь видалась тобі.
Нема ні темряви, ні світла,
І самота — не самота,
Неначе павутинка світу
Над головою проліта.
І ти покірними губами
Повторюєш слова прості,
А вже під вічними горбами
Твої прочани золоті.
І все настільки невагомо,
Що вже тебе не полиша
Та тиха невимовна втома,
Коли вертається душа…
Чуєш, брате соколику, відлітали гуси… Вже й поля позамерзали, і дощі загусли, Вже й морози невсипущі підпалили крила. От і впали біля хати старого Кирила…
Читати далі »
Запитують мене у класі діти: — Скажіть, письменник скільки заробля? …Відкіль оця хвороба — все на світі Ще змалечку підбити до рубля…
Читати далі »
Про це нагадають долоні. І скроні. Таке не примариться в сні. …Орали город мій знесилені коні І падали в борозні…
Читати далі »
У долонях твоїх спалахне чорнобривцем тихий огник печалі. Не шукатиму слів. Буду слухати дощ. Сповідатимусь мовчки…
Читати далі »
…Одцвіте, наче сонях, колишнє село, І Маруся зів'яне, як м'ята. І рушник одцвіте — перебите крило, На якому уже не літати…
Читати далі »